Українська журналістка Вікторія Рощина потрапила у російський полон у серпні 2023 року. Тоді вона поїхала робити репортажі з окупованих Росією територій.
Понад рік рідні і близькі чекали на обмін Вікторії та повернення додому. Однак у жовтні 2024 року її батько отримав від росіян звістку, що Вікторія померла у полоні. Весь цей час вона перебувала у різних тюрмах, а останні місяці Росія утримувала українську журналістку в слідчому ізоляторі №2 Таганрога Ростовської області РФ.
Журналісти агенції «Слідство.Інфо» разом з організацією «Репортери без кордонів» та колегами з медіа «Суспільне» і «Ґрати» дослідили шлях 27-річної Вікторії, дізналися про умови утримання в російській вʼязниці та зібрали свідчення тих, хто бачив українську журналістку і спілкувався з нею.
Про це йдеться у розслідуванні «Слідства.Інфо».
ВІКА ЗНИКЛА
За словами Координаційного штабу, Вікторія Рощина мала бути у обміні полоненими 13 чи 14 вересня, але журналістка не повернулась. На початку жовтня 2024 року батько Вікторії — Володимир Рощин — отримав лист начебто від Міноборони Російської Федерації про те, що його донька померла у полоні. У цьому короткому повідомленні зазначена дата смерті журналістки — 19 вересня 2024 року, а також те, що її тіло повернуть «українській стороні в рамках обміну тілами затриманих осіб». Обставини та причини смерті не повідомлялися. За місяці, що минули від того повідомлення, тіло журналістки не було передане її рідним.
Вікторія Рощина / Фото з фейсбук-сторінки журналістки
Раніше, у березні 2022 року, Рощина вже потрапляла в полон до росіян. Її протримали 10 днів в окупованому Бердянську Запорізької області. Попри це Вікторія не припинила їздити на окуповані території, адже вважала, що не може висвітлювати події, не побачивши все на власні очі.
«Коли ми з нею про це говорили, то вона просто казала, що для неї важливо не припиняти розповідати історії людей з окупації. Тобто вона бачила в цьому якусь місію, казала, що вона — єдина людина, яка може це робити», — пригадує одну зі своїх перших розмов з Вікторією Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди».
Вікторія почала співпрацювати з «Українською правдою» після повернення з першого полону. Тоді hromadske припинило з нею співпрацю, аби не підтримувати її подальших спроб поїхати в окупацію. Журналістка стала фрилансеркою і почала публікуватися в «Українській правді».
Влітку 2023 року Вікторія вирушила у своє наступне відрядження в окупацію. Дівчина не повідомила редакторів про свої плани, тому ніхто не знав, куди Віка їде.
«Її зупинити було неможливо», — пригадує Севгіль.
За декілька днів Севгіль отримала від батька журналістки повідомлення про те, що Віка пропала і не виходить на зв’язок. Разом з правозахисницею Людмилою Янкіною Севгіль написала заяву у Генпрокуратуру, щоб там порушили справу про її зникнення.
Перший час ніхто не міг отримати відповіді, де знаходиться журналістка.
«Ми писали усюди. Звертались у міжнародні правозахисні організації, Воррен Баффет (американський філантроп, — ред.) був готовий навіть якісь гроші дати, щоб її викупити, якщо було б відомо, де вона. Очільника Мелітополя Івана Федорова теж просили дізнатися щось з окупованих територій. Звертались до керівництва Служби безпеки України. Були навіть листи до Папи Римського, щоб він посприяв звільненню Вікторії і інших цивільних заручників», — розповідає Севгіль Мусаєва.
За словами Ірини Діденко, старшої групи прокурорів Офісу генерального прокурора у справі Рощиної, перші розвіддані прокуратура отримала від оперативних джерел.
«Коли ми дізналися, що вже вона утримується в так званих гаражах Мелітополя, то відразу стало зрозуміло, що справи куди гірші, ніж ми могли сподіватися, тому що це вже утримання і це вже Російська Федерація вчепилася, скажімо так, до цієї людини», — розповідає Ірина Діденко.
Невдовзі батько журналістки Володимир Рощин отримав офіційний лист про те, що Вікторія все-таки в полоні. Проте жодних уточнень, де саме, не було.
А наприкінці серпня 2024 року українська сторона домовилась з російською про дзвінок Вікторії до батька.
«Тоді і Вікторія, і батьки одне одному підтвердили, що йдуть розмови про обмін. Проте ніхто не міг сказати, коли це має відбутися: ні Вікторія, ні батьки не знали дати і часу», — розповідає адвокатка батька Євгенія Капалкіна.
У вересні 2024 року Севгіль дізналася від джерел, що Вікторія може повернутись у найближчому обміні — 13 або 14 вересня. Проте тоді Росія не повернула дівчину.
Через місяць батько отримав листа від Міноборони Росії, що Вікторія померла. У ньому зазначалось, що тіло Вікторії буде передано українській стороні в рамках «обміну тілами затриманих осіб».
Лист Володимиру Рощину від Міноборони Росії про те, що Вікторія Рощина померла
На момент публікації цього розслідуванні ані тіла Вікторії, ані жодної звістки з Росії щодо долі журналістки не надходило.
ШЛЯХ ВІКИ
Встановити місця перебування Вікторії в окупацію було важко. Журналістка нікого не попереджала про те, куди поїде.
Однак слідчі прокуратури довідалися, що Віка їхала до окупованих територій через Європу та Росію.
«Нам було трохи легше розуміти її маршрут, саме через те, що вона обрала шлях через західні країни. Вона їхала через Польщу і Латвію. Тут ми з партнерами на зв’язку, вони нам допомагають в усіх наших розслідуваннях воєнних злочинів. Вони допомогли встановити, що вона 25.07.2023 перетнула автобусом кордон з Польщею і вже буквально 26.07.2023 пішим шляхом перетнула кордон між Латвією та Російською Федерацією», — розповідає Ірина Діденко.
Журналісти «Слідства.Інфо» від своїх джерел за кордоном дізнались, що пункт пропуску у Росії, який перетнула Вікторія, називається «Лудонка». Звідти декілька шляхів в окупацію, всі проходять через Росію.
Після тривалих пошуків «Слідство.Інфо» знайшло декількох свідків в окупації, з якими Віка спілкувалась під час свого відрядження. Вони змогли розказати про шлях Віки.
«Вона перша вийшла на зв’язок, і ми з нею почали спілкуватися. Потім, через деякий час, вона до мене зателефонувала і запитала, як можна проїхати в окупацію. Там є два маршрути. Один через Крим або через Маріуполь. Вона дізнавалася інформацією, як швидше та безпечніше туди проїхати. Безпечних шляхів там у принципі немає, але наче вона вирішила їхати через Маріуполь. Я точно знаю, що Віка хотіла знайти житло в Мелітополі, Бердянську, Енергодарі і Василівкою вона також цікавилась», — розповідає свідок Андрій (ім’я змінено з міркувань безпеки, — прим.).
Ці свідчення підтвердила інша свідка з окупованої Запорізької області. Жінка також попросила залишитись анонімною через небезпеку для її близьких, які в окупації. Вона повідомила, що Вікторія рухалася таким маршрутом: Енергодар — Водяне — Кам’янка — Енергодар. Усі ці міста розташовані довкола Енергодара та окупованої росіянами ще на початку війни ЗАЕС.
Маршрут, яким рухалась Вікторія Рощина
Як каже свідок Андрій, Вікторія планувала робити розслідування про катівні, які розташовані на ЗАЕС.
«Її цікавило, як поводяться з полоненими працівниками ЗАЕС, що з ними роблять. Вона також запитувала, куди можуть зникати люди. Вона хотіла дізнатися контакти з Енергодара, де є катівні. Через знайомих ми допомогли їй дізнатися, що там є дві катівні: одна — для «атомників» (працівників ЗАЕС, — ред.), а інша — для решти», — розповідає Андрій.
Востаннє Вікторія виходила на зв’язок з Енергодара, далі зв’язок обірвався. Як згодом зʼясувалося, жінку схопили і утримували у катівнях на окупованій території Запорізької області. Звідти її повезли у Таганрог.
«Без жодних звинувачень. Хочу на цьому наголосити, що без жодних звинувачень. Вона не могла навіть себе захищати, наскільки б вона того хотіла», — розповідає Ірина Діденко.
Журналісти «Слідство.Інфо» отримали унікальні свідчення співкамерниці Вікторії про те, що з Вікою відбувалось у катівнях, та як з нею поводились росіяни у Таганрозькому СІЗО №2.
«Вона повідомила з самого початку, що журналістка. Перші кілька днів її утримували в Енергодарі у приміщенні, схожому на приміщення поліції», — розповідає колишня співкамерниця Віки.
Свідки спільно вказали на одне відділення поліції в Енергодарі, в якому росіяни тримали цивільних у той період, коли Вікторія потрапила у полон — за адресою проспект Будівельників 17, у північній частині міста на виїзді до Запорізької АЕС. Журналістку могли утримувати там.
Потім Рощину перевезли у Мелітополь, де її катували.
«Цей режим для неї був зовсім важким та вбивчим. Дуже тяжко вона переносила перші дні. Це видно було по ній, вона завжди вимагала слідчого, працівників, керівництво. Вона хотіла донести, що немає ніякої справи по її затриманню. Хотіла будь-яким чином достукатися до них, дізнатись, чому її саме сюди привезли», — розповідає свідка.
КАТУВАННЯ
Свідка з Таганрозького СІЗО розповіла, що Вікторію катували. На тілі журналістки було багато ножових ран, з якими вона приїхала після утримання в окупації.
«Коли були допити, то росіяни використовували електрострум. Я бачила на її тілі декілька рубців — точно на руці і нозі. У неї була ножова рана, ну, прям рубець свіжий. Між кістю і ліктем у м’яких тканинах. І рубець був десь сантиметра три», — переповідає слова Віки її співкамерниця з Таганрозького СІЗО.
Крім ножових порізів, Вікторію також катували струмом.
«Знаю, що струмом (катували, — ред.) не один раз. І вона не говорила скільки разів, але казала, що була вся синя», — пригадує полонена співкамерниця Віки, уточнюючи, що струм могли підʼєдниувати Вікторії до вух.
Журналістці не дозволяли приймати ліки, які вона мала з собою, — заспокійливих та знеболювальних.
З часом журналістка почала сильно худнути. Вікторія відмовлялася від їжі та постійно зверталася до тюремників по допомогу.
«Будь-яке місце утримання в усьому світі не створене для того, щоб там люди помирали. В нього абсолютно інша мета. І ті, хто повертається (з Росії, – ред.), вони всі з шаленою втратою ваги. Вона (Віка, — ред.) була в ще гіршому стані. Вона й сама по собі молода худорлява дівчина. Тому однією з версій слідства є те, що могло з нею там бути, — це неналежні умови утримання», — пояснює Ірина Діденко.
Коли працівники СІЗО помітили, що Вікторія худне, до неї в камеру приходив начальник колонії та проводив з нею бесіди. Вона весь час наполягала на тому, щоб її звільнили, поміняли, або депортували.
«Вона постійно зверталася за допомогою. Спочатку говорила, що у неї зі шлунком проблеми, місячних не було весь час і температурило. Потім жінки помітили, що вона сильно худне. Віка важила до 30 кілограмів. Я їй допомагала встати, бо вона була в такому стані, що навіть голови не могла підняти від подушки. Я спочатку підіймала голову, Віка бралася за ручку ліжка, і тільки тоді так могла встати», — розповідає співкамерниця Віки.
Зі слів свідки, під час їх утримання була перевірка російським омбудсменом. Вікторію ховали від перевірки і переводили на інший поверх у зачинену кімнату.
Врешті журналістку поклали у лікарню, де вона пробула декілька тижнів. Після того Вікторію повернули в СІЗО, проте вже помістили в сусідню окрему камеру.
Зі слів свідків, вона вже сама пересувалась і відповідала на запитання тюремників. Один з них насміхався з Вікторії.
Востаннє Віку бачили 8 вересня 2024 року, коли її вивели з камери в невідомому напрямку.
13 жовтня Володимир Рощин отримав лист від Міноборони РФ про те, що Вікторія померла і її тіло буде передане додому в рамках обміну тілами. Минуло вже 5 місяців, ані тіла, ані жодних згадок про Вікторію досі не надходило.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Читайте також: «Якщо ти не розкажеш все, я зґвалтую твою посестру»: морська піхотинка про жорстокі катування жінок у російському полоні
