Наречений Марини Юханової Олександр Кобзар зник безвісти на своєму першому бойовому виході. Більш ніж пів року жінка намагалася дістати про нього хоч якусь інформацію: ходила на зустрічі з омбудсманом та Уповноваженим із питань зниклих безвісти, шукала Олександра у списках полонених, спілкувалася з рідними його побратимів, які теж не повернулись із позиції. Хоч Олександр зник, але його телефон час від часу з’являвся у мережі. Тоді Марина написала повідомлення. І отримала відповідь. Проте вже не від коханого.
Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».
«З ПЕРШИХ ДНІВ МИ ВІДЧУЛИ СПОРІДНЕНІСТЬ»
Марині Юханова та Олександр Кобзар познайомилися у травні 2023 року. Олександр з побратимом зайшли за ліками до однієї з аптек на Хмельниччині. Марина працювала у ній фармацевткою. Перекинулися кількома словами та обмінялися жартами. Ця зустріч цілком могла бути останньою, але Олександру дуже сподобалася Марина.
«І коли він прийшов вдруге, втретє вже за якимось «бинтом-пластирем», я зрозуміла, що це не просто так. Він запитав мій номер телефону, і так ми зустрілися раз, другий. Вже з перших днів ми відчули спорідненість», — з посмішкою згадує Марина.
До відкритої війни її коханий Сашко працював комбайнером — дуже любив природу і завжди намагався провести на свіжому повітрі (серед поля чи лісу) якомога більше часу. Восени 2022-го чоловік мобілізувався до війська та проходив службу у 401-му окремому стрілецькому батальйоні. Спершу був у військовій частині на Київщині, а потім опинився на Хмельниччині, де і познайомився з Мариною.
«Коли ми вже дійшли до моменту, що стосунки вийшли на певний рівень, то він мені одразу сказав: «Я військовий. Сьогодні я тут, а завтра не знаю, де я буду». Я сказала, що для мене це абсолютно не є проблемою. Де він не був би, що з ним не було б, я буду з ним до кінця. Для нього це були дуже важливі слова. Після цього ми йшли разом пліч-о-пліч», — каже Марина.
Згодом закохані подарували одне одному символічні жетони. Свій Марина Юханова відтоді не знімала. Зі сльозами на очах вона витягує його з-під футболки та зачитує вигравіюваний напис: «Та хай як би там не було — разом з усім впораємось. Люблю». Такі слова їй присвятив коханий. На жетоні Олександра також лишилися «їхні», як каже Марина, слова.
«МОЖЛИВО, ВІН ЗАГИНУВ. НЕ ЗНАЮ ТОЧНО, ВИ ВИБАЧТЕ МЕНІ»
У червні 2024 року Олександра передислокували на Донецький напрямок. Вже наступного дня після прибуття був його перший бойовий вихід. Олександр відправився на завдання в район Новоолександрівки у Покровському район. І звідти уже не повернувся. За 5 днів рідним надійшло повідомлення від командування: «Олександр Кобзар зник безвісти».
Жодної інформації про Сашу не було. Втім його телефон іноді з’являвся у мережі. Тоді Марина вирішила написати коханому у WhatApp, аби зрозуміти, у чиїх руках його телефон.
Жінці російською відповіли, що з нею зараз листується не Саша. Її коханий, за словами співрозмовника, ймовірно, загинув. Проте є шанс, що він все ж у полоні, адже тіла не бачили.
Зважаючи на те, що співбесідник не розумів української мови, Марина прийшла до висновку: з нею листувався окупант, який знайшов телефон Олександра.
Понад пів року про її коханого більше не було жодної інформації. Аж допоки у січні 2025-го не відбулася чергова репатріація — на підконтрольну Україні територію передали 757 тіл. У одному з мішків, який привезли до бюро судмедекспертизи в Черкасах, було тіло з документами, жетоном та хрестиком Олександра Кобзаря. Проте однозначно стверджувати, що в мішку тіло саме Олександра неможливо: його стан був гнилистий та муміфікований. Тож для ідентифікації призначили молекулярно-генетичну експертизу, на результати якої потрібно було чекати кілька місяців.
«Ми до останнього надіялися, що збіг все-таки не підтвердиться. А в травні нам зателефонували, що по братові є збіг (оскільки він єдина споріднена людина, по якій можна було надати ДНК)», — пригадує Марина Юханова.
«ЦЕ ТІЛО НЕ НАШЕ, ВОНО ЧИЄСЬ»
Уже після цього жінка вперше поїхала до моргу на впізнання тіла. І вже там у неї виникли сумніви: чи справді це її коханий.
«Тіло було в жахливому стані. Уже не було нічого, за чим можна було б впізнати. Ми почали оглядати тіло. Людина є набагато вищою, ніж мій Саша. По-друге, нас насторожило, що у верхньому ряді щелепи наявні всі 5 зубів, хоча в Саші зуба не було. І нас це дуже насторожило», — стверджує Марина.
Рідні Олександра Кобзаря попросили слідчого призначити повторний ДНК-тест, адже переконані, що тіло, яке їм показали у бюро судмедекспертизи, — не його.
«Є випадки, коли частини тіла можуть бути окремо, голова може бути однієї людини, рука — іншої. В цьому випадку тіло було цілісним, воно не було окремими частинами. Не може бути, що, наприклад, взяли ДНК з ноги, а голова була іншої людини. ДНК при цьому показує збіг 99,9%. Можливо, як мені вже потім сказали, що збіг є, але просто не по цьому тілу. Можливо, нам показали не наше тіло», — роздумує Марина.
Жінка додає: налаштована боротися до останнього та прагне призначення додаткових експертиз.
«Я розумію, що це тіло не наше, а якщо воно не наше, то значить, воно чиєсь. Значить, якась родина досі не може його знайти», — каже жінка.
«КОЖЕН ФРАГМЕНТ — ЧИЯСЬ ЛЮДСЬКА ДОЛЯ»
Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з Уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артуром Добросердовим. Посадовець розповів, що на стан репатрійованих тіл впливає те, що впродовж тривалого часу вони можуть знаходитись на відкритій поверхні, поки їх не заберуть із поля бою.
«Іноді в одному мішку тіла різних осіб. Іноді в різних мішках, які доставлялись у різні установи СМЕ (судово-медичної експертизи, — ред.), рештки однієї особи. І це викликає дуже багато додаткової роботи, тому що неможливо повернути родині частину тіла, а потім через певний час зателефонувати, сказати, що є ще інша частина тіла, і потрібно проводити процедуру дозахоронення», — каже Артур Добросердов.
Водночас заступник директора Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Руслан Аббасов каже, що ДНК-експертиза може тривати від кількох місяців до пів року. При цьому ймовірність помилки виключена.
«Якщо відбувся збіг, то ДНК-профіль встановлений і тіло є. Якщо десь, не дай Бог, помилилися при видачі тіла, то це не ДНК не зійшлося. ДНК не помиляється. Це вже перевірено у світі. [Ідентифікації] перешкоджають стани гниття, обвуглення. І не все виходить з першого разу. У нас є випадки, де ми по 20-30 разів робимо спробу. А як пояснити близьким, рідним, що воно не виходить? Кожен фрагмент [тіла] — це чиясь людська доля. Надходять кісткові рештки, зуби. Запитайте будь-якого закордонного експерта, і він скаже, що це — найскладніші зразки», — каже Руслан Аббасов.
Читайте також: За час відкритої війни Україна повернула тіла щонайменше 25 військових, які загинули у російському полоні
