Данило Мурашкін, якому щойно виповнилося 23, пішов воювати у свої 19 років. З перших днів вторгнення він з іншими бійцями «Азову» захищав рідне місто — Маріуполь, а у травні 2022-го  потрапив у російський полон. За більш ніж три роки Данила утримували в чотирьох різних вʼязницях. Він схуд на 30 кілограмів: «У чашці могло бути каміння, якісь незрозумілі уламки в їжі були, крисине г*мно», — каже Данило про харчування в СІЗО Таганрога.

У неволі військовому спалили спину електрошокером та залізною палицею відбили ногу так, що м’язи на ній розірвалися. Нещодавно Данило повернувся в Україну в рамках обміну. Про те, що відбувається у російських застінках і те, що давало сил не здаватися, він розповів «Слідству.Інфо».

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

«КОЛИСЬ ВОЮВАТИ І ТОБІ»

Маріуполець Данило Мурашкін задумався про військову карʼєру у свої 12. Коли росіяни в 2014-му вперше окупували його місто. 

Ми з дідом були того дня на вулиці. Були вибухи, і я бачив, що щось коїться. Я у діда питаю: 

— Діду, а що це?
 Він каже:
 — Війна.
 Я кажу:
 — Що робити?
 Він каже:
 — Воювати.
 Я кажу:
 — І мені?
 Він каже:
 — Колись і тобі.
 Я такий:
 — Ага.

Під час бойових дій у 2014-му сформувався батальйон спеціального призначення «Азов»: «Я дивився на цих воїнів і думав, як я хочу до них», — каже Данило. Вже тоді, будучи підлітком, він заявив матері, що піде служити в «Азов», втім мрія хлопця здійснилася лише через 7 років, у 2021 році. Тоді Данило вже досяг повноліття, закінчив Маріупольський морський ліцей та пройшов курс молодого бійця.

У свої 19 років з першого дня відкритого вторгнення Данило захищав Маріуполь. У боях отримав уламкові поранення, а через вибух стався вивих плеча. Проте ці травми Данило називає зовсім незначними у порівнянні з тим, що довелося пережити у російському полоні. Туди він разом із побратимами потрапив 16 травня 2022-го із заводу «Азовсталь». 

«Перевіряли, що в тебе з собою. Я особисто все з себе скинув. Я не хотів, щоб їм щось дісталось. Я не хотів, щоб зі мною були якісь речі, які можуть про мене щось сказати. Телефон зламав і викинув. Ми позаходили в автобуси і поїхали в Оленівку», — розповідає військовий.

У колонії в окупованій Оленівці полонених розмістили по бараках, знову передивилися усі речі та записали персональні дані кожного. В ніч проти 29 липня Росія скоїла теракт: в одному з бараків Оленівської колонії пролунало кілька вибухів, загинуло 54 полонених, ще понад 70 зазнали поранень.

«В мене було якесь таке відчуття, що щось буде. Бо в той день їх же всіх зібрали і повели в той барак. Я був свідком теракту. Чув вибухи, бачив полум’я. І я виходжу на вулицю і чую крики наших хлопців. І я зрозумів, що біда», — згадує Данило Мурашкін. 

«У ЧАШЦІ МОГЛО БУТИ КАМІННЯ, У ЇЖІ — КРИСИНЕ Г*МНО»

У Оленівці Данило пробув до 27 вересня 2022-го. За день до етапування зустрів свій 20-й День народження — побратими подарували шматок хліба і сигарету. 

«І нас 27-го збирають, називають моє прізвище, я думаю: «Ого, це що, подарунок на День народження? Або ж це щось погане». Нас почали вантажити у машини і ми поїхали вже у Таганрог. Коли ми приїхали до самого СІЗО, то зняли пов’язки, почули російську музику і я зрозумів, що в Росії. Ми приїхали не додому», — каже «азовець».

У Таганрозі Данило та інші полонені були змушені пройти через тривалу і жорстоку так звану прийомку.

«Це було як випробування. Я особисто це так сприймав. Тобто це потрібно витримати для того, щоб далі жити. Було фізичне побиття і морально-психологічний вплив. Годинника не було, дуже складно було час визначити, але мені здавалося, що годин 5 це тривало», — говорить Данило.

У Таганрозькому СІЗО азовець схуд на 30 кілограмів. Їжа була зовсім не калорійною, а зачасту — зіпсованою: «У чашці могло бути каміння, якісь незрозумілі уламки в їжі були, крисине г*мно. Ввечері давали шматок риби, я відкриваю, а там просто глисти. Харчування там було максимально ніяке. Перша страва — це просто якась вода з лавровим листом. Солона або ні. А на друге в тебе могли бути пару картоплин якихось гнилих чи підморожених. І ти здоровий чоловік дивишся на все це і такий: «Ви що, угараєте?».

Слідчий ізолятор у Таганрозі, фото з відкритих джерел 

«“ЩО, В ТЕБЕ НОГА БОЛИТЬ? ЗАРАЗ ПОЛІКУЄМО”. І ВІДБИВАЛИ МЕНІ НОГУ ЩЕ РАЗ»

Данила розмістили у шестимісній камері — видали чорну робу з рефлективними стрічками, рушник, взуття, чашку та білизну. Полонені мали дотримуватись режиму: підйом, сніданок, та щоденні дві перевірки — до обіду і після. Такі перевірки могли супроводжуватися побиттям.

«Мені відбили ногу залізною трубою. Якщо я не помиляюсь, це був спецназ, бо коли падав, то бачив військове взуття і форму. Мені били ногу до того моменту, поки не зміг стояти. Я впав, і вони далі продовжували її бити. Вона в мене була вся чорна. Дякую побратимам, які мені допомагали. Вони водили мене в туалет, за стіл. Нога зовсім не згиналась, дуже боліла. На той час я ще не знав, що в мене там відірвані м’язи. Я про це дізнався вже після обміну, коли знімок МРТ зробили», — розповідає Данило.

Чоловік просив про медичну допомогу, втім йому відмовляли, мотивуючи це тим, що «пройде само собою». 

«А потім ці ж самі люди, які мені ногу відбивали, (я це по голосу зрозумів), вони прийшли знову. І відбивали мені ще раз. І питали мене: «Що, в тебе нога болить?» Я кажу: «Так, болить». Він каже: «Зараз вилікуємо», — згадує Данило.

Після полону у Таганрозі, який тривав 14 місяців, військового перевезли до Кіровської колонії, де розмістили не в камери, а в бараки: «Я дивлюсь на небо і такий: «Тааак, небо!». 

Данило Мурашкін, фото: «Слідство.Інфо»

«У мене Кіровськ з якимось полегшенням асоціюється. Я туди приїхав перед Новим роком і наступного року перед Новим роком поїхав», — каже Данило. У Кіровській колонії в полонених не було настільки жорстких обмежень як у Таганрозі — іноді вони могли курити цигарки, а форма не була уніфікованою: «Ми ходили в чому попало, крім військової форми: «гражданка», «зечка», неважливо».  

У неволі Данило почав вірити у Бога та дуже хотів вперше прочитати Біблію, тож постійно просив її у наглядачів та під час допитів. Ті зазвичай лише насміхалися і називали Данила образливими словами. Проте завдяки постійним зверненням свою першу Біблію Данило отримав вже у Таганрозі: «Я хотів її прочитати, отримати певну філософію. На сьогодні це для мене книга життя. Я віддавав їжу, коли був піст, не їв м’яса. Воно не завжди попадалося в тарілку, але коли страва з м’ясом готується, я повністю її віддавав. Було таке, що я навіть втрачав свідомість. Важко. Але, мабуть, віра давала мені сили. Мені хотілося дотриматися посту саме для Бога. Показати йому, що навіть в таких умовах я зберігаю повагу до нього».  

У грудні 2024 року Данила етапували до СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю РФ. Каже, йому пощастило, бо у день прибуття фактично не було так званої прийомки. Спершу новоприбулих відправили на кількатижневий карантин, а потім розподілили по камерах. Впродовж усього дня полонених примушували стояти на одному місці. При цьому весь час в камері лунала російська музика чи пропагандистський подкаст.

«В тебе є твій уявний квадрат, в якому ти стоїш. Переміщатися по камері заборонено. Сідати не можна. Стоїш, дивишся в одну точку, і ти ніби не в цій реальності, а в своїй внутрішній. Я молився, з Богом спілкувався. Ну, я до нього звертався, а він мені не відповідав. Бо якби відповідав, то це вже шизофренія», — жартує Данило. 

СІЗО №3 у Кізелі Пермського краю, фото з відкритих джерел

У псевдоісторичному подкасті, який вмикали полоненим з дня на день, росіяни переповідали свою версію боїв за Маріуполь, Другу Світову війну та масові заворушення в Одесі у 2014-му.

«Воно глушилось тільки на ніч. І то були такі моменти, коли навіть в комп’ютері вони не могли розібратися, або навмисно це робили — знаєте, коли мікрофон не виключиш, він шипить. І вони виключали подкаст, але не виключали мікрофон. І всю ніч шум в динаміку. Ти лежиш, намагаєшся заснути, голова гудить, тому що дуже голосно це було. Але ти все одно звикаєш і розумієш, що ти з цим нічого не можеш зробити. Тобто ти там не підеш і динамік не зламаєш, бо будуть наслідки», — каже співрозмовник. 

«МЕНІ ВСЮ СПИНУ СПАЛИЛИ ШОКЕРОМ. РАНИ ПОЧАЛИ ГНИТИ»

Абсолютно будь-які дії, як от сходити у туалет, поїсти, співати російський гімн, лягти спати, бранці могли лише за командами наглядачів.

«Був динамік, через який давали голосові команди. За мікрофоном сиділа людина. Я розумів, що це не записаний голос, тобто не просто скрипт, який натискають, і він працює, а це жива людина, і вона це говорить кожного разу. Бо змінювалася інтонація, змінювався темп, швидкість, з якої промовляли ці команди. Одного разу навіть на кіно сходив. Завели у камеру з лавками і показували фільм про «Азов», як ми воювали в Маріуполі. Хотіли показати, які ми є насправді», — розповідає Данило Мурашкін.

Додає: у Кізелі улюбленою «іграшкою» наглядачів були електрошокери. Одного разу Данила покликали до так званої кормушки і наказали протягнути руку. Після цього її почали бити струмом: «Він очікував якоїсь реакції, що ти будеш кричати або просити його [не знущатися]. Але якщо він чогось очікує, то не можна цього давати. Я просто мовчав. І це допомагало. Мені всю спину спалили шокером. В мене були рани, які почали гнити. Набряк був дуже сильний, запалення. Одного разу так били шокером, що я втратив свідомість». 

Крім того, у камерах в Кізелі постійно була низька температура, а наглядачі на весь день відкривали вікна, через що утворювались протяги.

«Кітель був з дуже дешевої синтетики. Воно не дихає, не гріє, просто наготу твою прикриває і все. Тобто зігрітися було нічим. Ти стоїш, мерзнеш, відчуваєш як тебе пронизує протяг. Там були батареї, але через те, що відкривали вікна, вони не допомагали. Одного разу, я запам’ятав, що біля 30 градусів морозу було. Це Кізел, там холодно дуже. Там сніг, мені здається, і влітку є», — каже Данило. 

Перебування у Кізельському СІЗО Данило порівнює з петлею часу, адже щодень слід було повторювати одні і ті ж дії. Тамтешні наглядачі ретельно приховували свої обличчя — завжди ходили у балаклавах і зверталися одне до одного за номерами, а не іменами. Належної медичної допомоги полоненим не надавали — один зі співкамерників Данила постійно страждав від нестерпного головного болю, але йому лише іноді могли дати пігулку, що не була ефективною. 

Данила Мурашкіна повернули в Україну під час обміну цього року. За кілька днів до того в Кізелі завели в окрему кімнату, де сфотографували з різних боків (аби зафіксувати, що немає слідів побиття), переодягнули, дали сухий пайок та посадили у автозаки, на яких доставили до аеропорту.

«Полонені між собою спілкуються і хтось розказує легенди, що додому везуть на літаках. І я думаю: пофотографували, Біблію подарували, запитали, чи все нормально. Мабуть, дійсно додому. Я бачу білоруський прапор, ми заходимо в автобуси. І все, ми перетинаємо кордон, це така радість, що дуже важко передати словами. Весь той шлях, який ти пройшов — ти бачиш результат, бачиш рідний край. Це така енергія», — каже Данило Мурашкін. 

Нині Данило проходить реабілітацію після полону. Медики вирішують, чи потрібне оперативне втручання на правій нозі, яку йому сильно побили у Таганрозі. Родина Данила евакуювалася з Маріуполя до Європи, і вже приїздила до нього в Україну. 

Читайте також:  «Били всіх дуже сильно, і жінок теж»: журналістку Вікторію Рощину незадовго до загибелі етапували до ізолятора у Пермському краї РФ

 

війна, воєнні злочини росії, полон