У лютому 2024 року росіяни стратили в місті Авдіївка на позиції «Зеніт» шістьох бійців зі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Тоді журналісти «Слідства.Інфо» поговорили з матір’ю, дружиною і сестрою трьох українських захисників, яких поранених залишили на позиції «Зеніт». Вони впізнали своїх вбитих близьких на відео, що опублікували самі росіяни у Telegram. Через два місяці після страти тіла 5 з 6 бійців вдалося повернути в Україну.
2 жовтня «Слідство.Інфо» презентувало фільм «У полон не брати», що розповідає про страти російськими бійцями українських військовополонених. Від осені 2023 року на фронті помітно почастішали випадки вбивств беззбройних українських захисників.
«Я ДУМАЛА, Я ЙОГО ЩЕ ПОБАЧУ, НУ НЕ ЗВІРІ Ж ВОНИ ЯКІСЬ»
Іван Житник з позивним «Джанго» два роки воював у місті Авдіївка в складі 110-ї бригади. У лютому 2024 року боєць разом з іншими п’ятьма пораненими побратимами залишився на позиції «Зеніт».
«Джанго»
«У нього було поранення. 200-та міна розірвалась, вбила хлопців, уламки полетіли йому в хребет. Він сказав, мене перебинтували і сказали чекати евак», — згадує його сестра Інна.
Інна Шубіна
Поранених обіцяли евакуювати, проте машина так і не приїхала. «Джанго» говорив зі своєю сестрою Інною та її чоловіком Дмитром, коли на позицію зайшли росіяни.
«Мій чоловік питає: «Вже зайшли росіяни?» Хлопці кажуть: «Так, зайшли». Світло погане, але я ще встигла побачити, що в приміщення зайшов літній чоловік. Лиця не було видно, у нього була борода і голос з хрипотою. Він пройшовся так і сказав виходити».
Уже за лічені секунди звʼязок обірвався. Він би повз звідти, якби знав, що попаде в полон», — переконана Інна Шубіна.
Інна каже, що тоді до неї подзвонив нібито один із побратимів «Джанго» на імʼя Іван та повідомив, що вдалося домовитися з росіянами: «Передзвонив якийсь Іван до мене особисто і каже: «Вже забрати їх звідти неможливо. Все. Ми зв’язались з тією стороною, що їх заберуть у полон, підлікують й обміняють під час найближчого обміну».
Проте росіяни не дотрималися домовленостей. Уже за день після останньої розмови з братом жінка побачить у соцмережах відео, де Іван вже мертвий — окупанти стратили його та ще пʼятьох українських бійців.
«Нічого він не встиг сказати — ні «прощай», ні «до побачення». Я думала, що це не останні кадри, що я його ще побачу. Якщо вони пообіцяли, що повернуть, то що ж вони зовсім такі звірі?», — говорить Інна Шубіна.
Ще близько місяця Інна жила надією, що Іван виявиться живим і подзвонить. Однак вже у березні в чаті рідних загиблих на «Зеніті» зʼявилася інформація про те, що тіла захисників повернули. Писала про це дружина одного з бійців — Людмила Дубицька.
«Я ПЕРША ЗНАЙШЛА ТІЛО ЧОЛОВІКА»
У лютому цього року, після публікації росіянами відео тіл вбитих українських бійців 110-ї бригади, Людмила Дубницька впізнала свого чоловіка Андрія Дубницького за татуюваннями.
Андрій Дубницький з позивним «Байрактар»
За ними жінка орієнтувала і волонтерів, які працювали із тілами військовослужбовців, котрих вдалося обміняти.
«Я перша знайшла тіло чоловіка. Через групи в Telegram писала, що шукаю чоловіка, описувала, які є тату на тілі. Тіло прийшло в обміні 29.03.2024. Мені написала жінка, яка займається тілами, яка і заснувала групу пошуку безвісти зниклих та загиблих», — розповідає Людмила Дубницька.
Після Людмила одразу написала про це у чат з іншими рідними страчених на «Зеніті» бійців. Усі тіла привезли до Києва.
«У мене така радість навіть з’явилася. Боже мій, невже ми знайшли, невже ми знайшли, невже ми знайшли. Ці три дні ми так плакали. Ми розуміли, що знайшли тіло. Чому радіти? Було радісно, що ми хоча б можемо його поховати по-людськи», — ділиться сестра Івана Житника Інна.
«У СЕРЕДУ Я ВАС ЧЕКАЮ З МАМОЮ НА ПЕРЕЗДАЧУ ДНК»
«Мені весь час відповідали: «Чекайте ДНК, чекайте ДНК». Тоді я подзвонила судмедекспертці й почала просити знайти його (Івана, — ред.) тіло за ознаками. Вона каже: «Ви уявляєте, скільки у мене фотографій? Я вам що, буду всіх скидати?». Тоді я згадала, що він показував перебинтовану спину після поранення. Вона така, стоп: «А який одяг у нього був?». Я їй розказала. Вона поклала слухавку, через деякий час передзвонює: «У середу я вас чекаю з мамою на перездачу ДНК», — згадує Інна Шубіна.
Людмилі Дубницькій навіть не довелося робити ДНК, бо тіло можна було опізнати за татуюваннями і рисами обличчя. Уже у морзі жінка попросила повністю відкрити їй тіло, хоч як важко їй було.
Андрій Дубницький з позивним «Байрактар»
«Було поранення в паховій зоні, про яке він мені розповідав. І від вогнепальної зброї був отвір у правій стороні грудної клітини», — розказує жінка.
Тіло Івана Житника натомість було так посічене уламками, що розібрати характер травм вже було неможливо. Після опізнання та ДНК-тестів рідні отримали можливість поховати військових.
«Я нещодавно слухала інтерв’ю їхнього командира Чумака. Він сказав, що у нас незначні втрати. Але я хочу сказати, що ці незначні втрати для нас — значні», — каже крізь сльози Інна.
Загалом від початку повномасштабного вторгнення Росії українські правоохоронці мають дані про страту на полі бою російськими військовими 102 українських військовополонених.
Читайте також: «Зять дзвонить йому по відео і каже: я бачу, як заходять росіяни», — сестра пораненого українського бійця з позиції «Зеніт» в Авдіївці (ДОПОВНЕНО: захисника розстріляли окупанти) та Рідні впізнали тіла бійців, яких росіяни взяли в полон в Авдіївці
