361

Село Велика Костромка у Дніпропетровській області, що в 50 кілометрах від Кривого Рогу, часто потерпає від обстрілів росіянами — лінія фронту дуже близько звідси. Протягом травня сюди прилітали фосфорні та касетні бомби; окупанти обстрілюють село з «градів», «ураганів» та мінометів. Попри це у Великій Костромці надають прихисток біженцям з окупованих сіл Херсонщини та, звісно, допомагають українським військовим — їжею та всім, чим можуть. Також неподалік села розташувалась Криворізька теплоелектростанція — обʼєкт, який регулярно атакують окупанти. 

«Слідство.Інфо» відвідало Велику Костромку, де поспілкувалося зі старостою села та місцевими мешканцями про життя під обстрілами та тими, хто опинився у селі, втікаючи від російської окупації.

«Важко дивитися в очі людей, які покидають свої домівки»  

Велика Костромка і справді велика. Село розташувалося на 9 тисячах гектарів землі. Поруч тут було сільськогосподарське підприємство, яке теж постраждало від обстрілів. Як кажуть місцеві, буквально за два поля звідси — вже Херсонська область. До початку повномасштабної війни у Великій Костромці мешкали майже дві тисячі осіб.

У центрі села зустрічаємося з місцевою старостою Ольгою Шайтановою. 

Ольга Шайтанова, сільська староста Великої Костромки

Пані Ольга, сільська староста Великої Костромки

До 2020 року Ольга працювала вчителькою у школі, а потім її призначили старостою села. Зараз саме їй доводиться вирішувати всі питання забезпечення односельчан. Пані Ольга не покидає Велику Костромку від самого початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну. 

«24 лютого я йшла на роботу, — згадує староста перший день війни. — Це було близько пів на восьму. По дорозі на роботу я побачила, як летить ракета. Вперше побачила. Я стала і сказала: «почалося», треба було залагодити всі справи».

Селяни припаркували свої велосипеди поруч з місцевою школою на Дніпропетровщині

Селяни припаркували свої велосипеди поруч з місцевою школою на Дніпропетровщині

Каже, перший час було складно, а потім призвичаїлася.

«Перші дні було дуже складно фізично — робота була практично добова. Але вибору у нас не було. Весь цей час то довідки видаю, то розподілом гуманітарної допомоги займаюся. Знаєте, я залишилася сама, бо мої заступник та землевпорядник, з якими я працювала, виїхали з села. Але я постійно відчуваю підтримку. Ніколи мені ні в чому не відмовляють. Все треба витримати. Жили, живемо і будемо жити», — каже вона.

Погоджується показати місця «прильотів».

Російський снаряд потрапив до прибудови в селі Дніпропетровської області

Російський снаряд потрапив до прибудови в селі Дніпропетровської області

Дорогою Ольга розповідає, що люди з села виїжджають, хоча спочатку сюди тікали навіть з інших областей.

«У перший день війни до мене приїхала моя кума з Запорізької області з дворічною дитинкою. Зараз вони виїхали: побоялися залишатися тут, бо стріляють», — каже староста. 

Натепер, за словами пані Ольги, у селі залишилися десь половина мешканців.

«Виїхали жінки з маленькими дітьми, а людей похилого віку забрали їхні діти», — розповідає вона. Здебільшого виїхали до Кривого Рогу, до якого не дострілює російська артилерія, але є й такі, хто виїхав з України.

Криворізька ТЕС, що розташувалася поруч із селом на Дніпропетровщині, яке обстрілюють росіяни

Криворізька ТЕС, що розташувалася поруч із селом на Дніпропетровщині, яке обстрілюють росіяни

Дехто виїхав сам, когось вивозили централізовано — автобусами до Кривого Рогу.

«Перед самим виїздом я тримала людей у такому місці, щоб не було помітно, адже у будь-який момент могли бути прильоти. Важко було дивитися в очі людей, які покидали свої будинки. Але рано чи пізно всі будуть повертатися сюди, до своїх домівок», — каже жінка і починає плакати.

«Навіть перед самою смертю дбав, аби на землі щось росло»

Зупиняємося перед доглянутим городом. Тут наприкінці квітня внаслідок російських обстрілів загинув 71-річний Анатолій Бандюк. Коли окупанти почали обстрілювати Велику Костромку з «градів», Анатолій порався на своїй присадибній ділянці. Поруч із ним вибухнув снаряд, чоловік загинув на місці. Зараз про це нагадує лише напівзасипана вирва на городі та штучні квіти, які односельці встановили на місці його загибелі. 

Штучні квіти, які у памʼять про загиблого односельця встановили на Дніпропетровщині

Вирва від снаряду, який вбив місцевого мешканця у селі Дніпропетровської області

Вирва від снаряду, який вбив місцевого мешканця у селі Дніпропетровської області

«Він мав трьох дітей, був дуже працьовитим. Все життя працював у радгоспі шофером. Добрий, співчутливий, нікому ні в чому не відмовляв. Всі до нього йшли по допомогу. Бачите, навіть перед самою смертю дбав, аби на землі щось росло, — розповідає пані Ольга. — Частина городу засіяна кормом для корів, частину городу він готував під посадку овочів, і якраз тоді, коли він тут порався, його перестріла смерть».  

Староста показує ще кілька будинків, куди влучили снаряди. У деяких будинках, на щастя, ніхто не проживав, тому й обійшлося без жертв. У одному з них згоріла літня кухня — каже, вдалося загасити полумʼя силами селян.

Зруйнована російським снарядом літня кухня у селі Дніпропетровської області

Зруйнована російським снарядом літня кухня у селі Дніпропетровської області

«Ось тут був будинок. Мешкала старша жінка, 81 рік. У той же день (коли село обстріляли, і поруч влучив снаряд — ред.) приїхали діти і забрали її у сусідній населений пункт», — показує вона ще один постраждалий будинок. Каже, що у будинках, де старі деревʼяні вікна, їх виносить вибуховою хвилею просто всередину. А у кого нові, металопластикові — пошкоджує лише скло, рама здебільшого залишається на місці.

Зірвана поштова скринька на одному із пошкоджених російськими обстрілами будинків у Великій Костромці

Зірвана поштова скринька на одному із пошкоджених російськими обстрілами будинків у Великій Костромці

Під час обстрілів пошкодило і інфраструктуру — у селі є стовби електромережі, які понахилялися від обстрілів. Та лагодять перебої швидко.

«Перший дзвінок — і відразу їдуть, виконують роботи. До пів доби може не бути світла, коли служби не можуть приїхати вчасно. Буває, кажуть, «ми боїмося». Потім, коли обстріли стихають, приїжджають і все налагоджують», — ділиться пані Ольга. Зараз громада чекає на постачання будівельних матеріалів, які дозволять полагодити понівечені будинки.

Тим, що російські війська не зайшли до села, Ольга Шайтанова завдячує українським військовим. «Якби не Збройні сили України, «орки» вже були б у нашому селі», — каже жінка. 

Сліди від російських снарядів на будинку у Великій Костромці на Дніпропетровщині

Сліди від російських снарядів на будинку у Великій Костромці на Дніпропетровщині

За словами старости села, у перший день війни місцеві чоловіки та підприємці зібралися у загін тероборони: облаштували блок-пости на всіх вʼїздах до села, дбали про те, аби жоден чужий не пройшов. Підтримували захисників і місцеві — різали поросят та телят, приносили курей, картоплю і закатки. У їдальні місцевої школи з першого дня організували централізовану кухню, яка годує і захисників, і цивільних. А у сільраді облаштували пункт роздачі гуманітарної допомоги. 

Гуманітарна допомога, яку збирають у селі Дніпропетровської області

Домашня консервація, яку місцеві приносять аби допомогти Збройним силам та біженцям

Гуманітарна допомога, яку збирають у селі Дніпропетровської області

Гуманітарна допомога, яку збирають у селі Дніпропетровської області

«Ось тут ми робили памʼятну табличку до 30-річчя незалежності. Був у нас тут хлопець, учасник АТО. Ми ним пишаємося, тож повісили його портрет. Як тільки почалася війна, ми це фото зняли і всю інформацію знищили — аж раптом росіяни зайдуть, і знайдуть його. Не треба допомагати окупантам», — розповідає вона.

На цій таблиці до 30-річчя незалежності віддали шану місцевому АТОвцю. Нині його фото прибрали

«Люди в чому були, у тому й тікали»  

Хоч Велика Костромка й часто потрапляє під вогонь окупантів, тут приймають чимало біженців із сусідніх сіл, які знаходяться на окупованій території Херсонської області.

«Люди в чому були, у тому й тікали. Хто в халатах, хто в футболках на короткий рукав. День був холодний, вітряний. У одному селі тоді залишилося ще двоє стареньких людей, і наші військові їх просто примусово вивезли. Залишають будинки, все нажите — транспорт, хати, консервацію в погрібах. Дуже важко бачити їхні очі», — каже сільська староста.

Староста Великої Костромки не стримує сліз, коли згадує біженців з Херсонщини

Староста Великої Костромки не стримує сліз, коли згадує біженців з Херсонщини

Місцеві розповідають, що до Великої Костромки сільські хлопці приводили худобу з окупованих територій, в обхід російських блокпостів, полями. Коли люди втікали з окупованої Херсонської області, повипускали із стійл корів, телят, свиней. Тож місцеві привели таку худобу сюди, та прилаштували по людях, аби ті доглядали тварин. А за кілька тижнів, розповідають, до села почали приходити вже телята, самі. Люди забирають їх на утримання. 

У деяких хатах вікна заклеєні. А в деяких, щоб не повиносило вибухами, закладені мʼякими речима. Хтось для цього скористався навіть мʼякими іграшками, заповнивши вікнину кольоровими песиками та динозавриками.

«Запаси у підвалі були, але їсти не хотілося»

Прямуємо до хати на околиці села. Тут мешкає Валентина Іванівна, яку військові вивезли з села Трудолюбівка Херсонської області, що за 10 кілометрів звідси. Вона так і залишилася тут, у Великій Костромці. Місцеві поселили її у пустому будинку, та дбають, аби жінці нічого не бракувало.

 Будинок, в якому селяни поселили переселенку з Херсонської області

Будинок, в якому селяни поселили переселенку з Херсонської області

Заходимо у двір побіленої хати, назустріч виходить старенька зморшкувата жінка. Спершу запрошує до хати — відмовляємось, аби не нанести болота, на вулиці дощить. Тож вона просить дозволу присісти — стояти уже важко. Розповідаючи, відганяє двох собак — Рижика і його коліжанку, яка прибилася до дому.

Розпитуємо, що відбувалося у Трудолюбівці. Каже: «Ой, та страшне там відбувалося». На початку квітня почалися обстріли. За словами жінки, стріляли і вдень, і вночі. «Аж у вухах дзвеніло. Я понад тиждень у підвалі сиділа. Там запаси були, але їсти не хотілося», — розповідає Валентина Іванівна. 

Рижик та його коліжанка прибилися до будинку біженки з Херсонської області

Рижик та його коліжанка прибилися до будинку біженки з Херсонської області

У Трудолюбівці російські війська стояли близько двох тижнів, наприкінці березня. Жінка каже, що поводилися спокійно, не знущалися над людьми. Лишень казали, що з першого квітня в селі будуть російські гроші, та переписували прізвища людей — питали, чи сам живеш, яка сімʼя, номер будинку. Про референдум, каже, не згадували.

Одну жінку у селі, за словами Валентини Іванівни, росіяни змушували, аби та варила їм їжу та пекла хліб.

«Просили їсти по хатах, але до мене не приходили. Дивилася: йдуть, сумки несуть. Малину в мене під корінь зрізали, на чай гілки. Чаю в них не було з собою, чи що?», — пригадує жінка.

Валентина Іванівна з Трудолюбівки на Херсонщині тиждень не виходила з підвалу через обстріли ворога

Валентина Іванівна з Трудолюбівки на Херсонщині тиждень не виходила з підвалу через обстріли ворога

Розповідає, що, ймовірно, у селі стояли бойовики з ОРДЛО. «Ті, що приходили, були з Донецька. Один казав, що йому 62 роки, і його забрали прямо з шахти. Не хотів воювати», — каже вона.

Та були й звичайні росіяни, молоді, «терміновики». Забороняли людям запалювати вогонь по вечорах. «З 13 березня в нас не стало світла. Як були свічки, то вони ходили і казали, щоб тушили свічки. Ми їх питали: так а як же їсти приготувати, чи помитися? То вони казали: мийтеся і їжте вдень», — розповідає вона. 

У квітні в Трудолюбівку прийшли українські війська. «Я почула, що щось на вулиці гуркоче. Йду наступного дня по вулиці, а сусідка мені каже: ти що, не чула? Наші солдати прийшли. Кажу: ну й слава богу, що прийшли», — пригадує Валентина Іванівна. З теплотою розповідає, як наступного дня пішла в інший кінець села, до брата, аж тут йдуть назустріч українські солдати, вітаються. «Я так рада була їх бачити. Свої люди, українці», — говорить жінка. 

Валентина Іванівна розповідає, що українським солдатам в селі раділи

Валентина Іванівна розповідає, що українським солдатам в селі раділи

Усміхається і каже, що вони, на відміну від росіян, замість ходити по хатах та просити їсти, навпаки, самі приносили. «Мені принесли 7 банок тушонки. Я кажу: та я її не зʼїм. А вони мені: їжте, тітко, їжте. І паски приносили, і хліб приносили. А тоді один приніс таку коробку, там пасочок натикано маленьких, два яєчка. І цукерки, і свічечка. Щедрі душі», — ділиться вона.

Хату Валентини Іванівни пошкодило ще у квітні. «Я сиділа у куточку, гупає, мене всю аж трусить. Як стрельнуло раз, то моїх шибок всіх чотирьох, як і не було. Після того я закрила хату і пішла ночувати до сусідки», — каже вона. Так і жила у сусідів, допоки її не евакуювали.

Жінка не хотіла виїжджати із села та покидати своє — вже пошкоджене обстрілами — господарство. Каже, що думала, може воно припиниться. Не припинилося. Аж після того, як до села приїхали військові по евакуацію, її вмовили виїхати.

«Хоч би моя хата вціліла, хочу вже повернутися туди», — каже Валентина Іванівна на прощання.

Коли виходимо за ворота, один із військових у пів голоса каже: «Швидше за все, їй нема куди повертатися. Росіяни майже зрівняли Трудолюбівку із землею. Так що навряд від будинку старенької щось лишилося».