Тетяна — біженка з обстрілюваного росіянами селища Нововоронцовка на Херсонщині. Наприкінці березня вони та ще декілька жінок із дітьми покинули свої домівки та перебралися до школи у Кривому Розі. Планували, що перебудуть найгарячіші два-три дні, але ці дні розтягнулися на кілька місяців.
Про те, як довелося покинути свій дім та про тривожне очікування вісток від рідних Тетяна розповіла «Слідству.Інфо».
«НАШОЇ ШКОЛИ ВЖЕ НЕМАЄ»
У нас в Нововоронцовці орків не було. Але вони обстрілюють наше селище. У нас як «сіра зона»: ми їх не бачимо, але чуємо та відчуваємо. Вони здалеку стріляють, але попадають — по хатах, по всьому. Неможливо там жити. До початку бойових дій у селищі жило дуже багато людей. Як почали нас обстрілювати, виїхали теж багато. І досі люди виїжджають.
Я працюю у школі, яка розташувалася на півдні селища. Викладаю англійську мову. Нашої школи вже, так би мовити, немає. Влучили ракетою. Другий поверх понівечений. То не знаю, чи є в мене робота, чи її уже не буде. Веду дистанційно уроки. Дітей у селищі залишалося зовсім небагато, кілька з класу доньки.
Ми евакуювались із селища через два дні після початку інтенсивних обстрілів. Гриміло так, що вже не можна було стримуватися. З тих пір вогонь не вщухає.
Зруйнована школа у Нововоронцовці, де Тетяна працювала до війни
Нас з донькою відправили в евакуацію. Організували її централізовано: ми прочитали у групі селища оголошення, що наступного дня на вокзалі будуть автобуси, і матерів з дітьми запрошують евакуюватися. Тому що найближчим часом у селищі буде гаряче. Тоді це було за бажанням. Всього автобусів було сім. Ми їхали в автобусі і всі плакали.
Тетяна з донькою евакуювалися з Нововоронцовки на Херсонщині на 2-3 дні, але це затягнулося на місяці
Перед тим, як їхати, я ніч обдумувала, чи варто. Виїхала через дитину. І з вірою в те, що це потрібно військовим для «зачистки». Нас запевняли, що це буде два-три дні. Ми так і зібрались — на два-три дні. Ми евакуювалися сюди 27 березня, і досі тягнуться ці два-три дні. Всі, хто живе в цій кімнаті, їхали разом в одному автобусі. Та й ми всі певною мірою рідня. Так тепер купи й тримаємось. І кожен день ми живемо з надією, що нам дадуть дозвіл повертатися. А не дають.
Всі до останнього сподіваються, що все припиниться. А бойові дії все жорстокіші та жорстокіші.
Дитячі іграшки біженців з Нововоронцовки у Херсонській області
«БАГАТО КАСЕТНИХ БОМБ СКИДАЮТЬ»
Є в нас у селищі загиблі. Двоє хлопців попали під нездетоновані снаряди, прямо на вулицях, серед селища. Один на смерть, а другий з нашої школи, не знаю, чи врятували. Підірвались. Жінку вбило біля військкомату. Дуже багато касетних бомб скидають. Нещодавно в дитяче відділення лікарні влучили. От моя сусідка по кімнаті, Наталя. Влучили в її хату — вікна висипалися, веранду пошкодили, в сусідів знесло дах, та собаку вбило. Ще один снаряд впав на городі, не розірвався.
Чоловіка одного вбило теж. Вийшов, якраз почалися обстріли. Ще один потрапив під обстріл, то доправили сюди (у Кривий Ріг, — ред.) в реанімацію. Око пошкоджене, ноги, борються за його життя.
Фактично, у нас пів селища немає. Наша хата ціла, бо ми живемо в іншому кінці Нововоронцовки, у північній частині селища. Це уже на межі з Мар’янським, Дніпропетровська область. Хоча гатять і туди. Коли обстрілювали Мар’янське, зачіпало наші балки, нашу вулицю.
Коли бомбанули Мар’янське, у нас в хаті відкрилися всі двері-вікна. Зникло світло. Взагалі був такий звук, що в мене було враження, що це вже у двері гепає. А то тільки здалека десь. А уявіть, зараз прямо по селу? І чоловіки не витримують, ото що говорити.
Раніше ми були один район, Нововоронцовський, із сусіднім селом Гаврилівка, в якому окупанти. Так там вони вже вивіску свою повісили, російський прапор. Все там міняють.
В окупованій Гаврилівці Херсонської області російські загарбники вже повісили свою вивіску і прапор
«НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ЩО ДО ВЕЧОРА ТРАПИТЬСЯ»
Мій чоловік і син залишилися у Нововоронцовці. Не хочуть виїжджати. Кажуть, що не можемо ми покинути свою землю, комусь треба залишатися. Мій чоловік вивозить людей, які тікають з прилеглих окупованих росіянами територій. Тікають, бо евакуюватися в наш бік їм довго не дозволяли росіяни. Тільки туди, де було зайнято ними — Херсон, Каховка. Так говорять, щоб вивезти їх далі туди через Крим. Викрадають людей.
Біженці з Херсонщини селяться цілими родинами у школах Кривого Рогу
Мій чоловік вивозив цілу родину сюди в Кривий Ріг з Нововоронцовки. Люди йшли із Золотої Балки (село на Херсонщині за 20 кілометрів від Нововоронцовки, наразі звільнене ЗСУ, — ред.) з маленькими дітьми. З четвертої години ранку йшли, щоб їх росіяни не побачили, дійшли до Осокорівки — а там стоять орки.
Там добрі люди підхопили їх, всіма правдами і неправдами провели якимись такими прихованими дорогами до Нововоронцовки. Лячно проходити цими дорогами, бо росіяни їх мінують. Невідомо, де можна ходити, чи вдасться перебратися. Таки дійшли вони пішки, а там їх уже мій чоловік забрав. Чоловік каже: «Бідні діти, поснули в машині. Як тільки сіли в машину — «вирубило» їх». Вночі, з маленькими дітьми, та ще й в такій напрузі…
Якщо є можливість заїхати, як привозить людей, то зустрічаємося. Але не завжди. Кривий Ріг — довге місто, бувало так, що він приїздив в інший кінець, тому ми не бачились.
Напруга постійна, ніколи не знаєш, що до вечора трапиться, про яке «завтра» може йтися. Звечора зідзвонюємося з чоловіком і з сином, все добре, все тихо. Заходжу в інтернет серед ночі — не тихо. А як зв’язку немає, то це взагалі. Там же ж дитина теж, син. Хоч і 23 роки, але син. (Плаче). Просто дуже важко, що розділені отак сім’ї.
Син працював у Нововоронцовці, а потім збирався їхати за кордон. Розрахувався з роботи, чекали на закордонний паспорт з Херсона, і не дочекалися. 6 березня він мав документи отримати. І немає ані паспорта, ані роботи, то батькові допомагає. Ну нічого. Аби всі живі були.
Ніхто не думав, що таке почнеться. Але всі стараються жити. Ми їм дзвонимо, а вони кажуть: ми вже знаємо, коли відльоти, коли прильоти, коли сидіти, коли можна не сидіти. Якось дзвоню, чоловік каже, що в садочку п’є чай. Каже: «О, «вихід», у мене ще сорок секунд». Кажу: «Так ховайся, обстріли ж». А він: «40 секунд, я допиваю чай і заходжу в сховище». Уже знає, скільки в нього є часу.
Не завжди є зв’язок. Кожен день прошу чоловіка: тільки буде тихо, хоч на один-два заберіть мене. Але поки доводиться чекати, бо йде тільки на гірше. Коли додзвонюєшся, рідні кажуть — не можна повертатися, потерпіть ще. Вчора чоловік і син казали, що їм вже пропонували евакуюватися. І вони вже навіть не заперечували, то, мабуть, будуть виїжджати — чи пішки, чи автомобілем, сюди до межі.
Читайте також: Приїхав вбивати земляків: українець-зрадник воює за РФ і намагався евакуювати матір з Херсонщини
