Нещодавно у Міноборони заявляли, що початок серпня був найтяжчим саме на Купʼянському напрямку. Росіяни там намагаються знову захопити звільнені ще восени минулого року території Харківщини. Найперша їхня ціль, за словами бійців, що спілкувалися із взятими у полон окупантами, — захопити Купʼянськ.
Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з керівницею медичної служби «УЛЬФ» Аліною Михайловою про ситуацію на Куп’янському напрямку та евакуацію поранених українських захисників і захисниць.
Один із підрозділів, що зараз тримає фронт на Куп’янському напрямку, — батальйон «Вовки Да Вінчі». Вони зараз стримують щоденні штурми росіян.
Керівниця медичної служби «УЛЬФ» Аліна Михайлова каже журналістам «Слідства.Інфо», що через складний ландшафт і нестачу броньованої техніки евакуації поранених можуть тривати годинами.
Аліна Михайлова — молодша лейтенантка, начальниця медичної частини батальйону «Вовки Да Вінчі» 67-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Водночас також є депутаткою Київради. Уперше на війну Михайлова потрапила у 19 років, у 2014-му. Спочатку як волонтерка, а з 2016-го — як парамедикиня у «Госпітальєрах». За рік вона створила медслужбу за натівськими стандартами у ДУК ПС (нині — батальйон «Вовки Да Вінчі»).
Аліна Михайлова
У Міноборони називають Куп’янський напрямок найтяжчим. Яка ситуація з пораненими зараз?
У нас дуже активно проходять дні. Ось, наприклад, вчора був підйом десь о 4 ранку, тому що був виклик на поранених бійців. У мене стоїть екіпаж, який чергує безпосередньо біля позицій і я виїжджаю, власне, коли в нас є великий потік, тобто, коли понад п’ять поранених привозять на одній машині. Я виїжджаю з екіпажами, аби координувати, куди якого пораненого везти і бачити, що у нас з вільними екіпажами на випадок, якщо знову буде завал. Наприклад, нещодавно у нас було 30 поранених за добу.
Ви евакуюєте поранених на броньованій техніці, але наскільки небезпечно заїжджати так близько, як ви це робите зараз?
Небезпечно. У нас нещодавно спалили прямим влучанням одну броню (бронетехніка, — ред.), яка їхала за пораненими, і нам доводилося брати з резерву іншу. На той момент ніхто не постраждав, бо екіпаж якраз вийшов з машини і для того, щоб піти за пораненими. Був прямий приліт міни і броня згоріла одразу на місці. Загалом є великі труднощі з логістикою, бо зараз дуже активні бойові дії. У нас навіть був день, коли евакуація поранених тривала 8 годин. Не було можливості провести евакуацію, тобто не було можливості під’їхати техніці, щоб їх вивезти. Поранені не могли самостійно пересуватися, щоб висунутись на точку, де на них чекала броня.
У вас тут дуже різні поранення, бо росіяни застосовують і артилерію, і є ближні бої. Наскільки важче справлятися із цим?
Так, у нас тут дуже різні поранення: є і кульові, які відрізняються і потребують інакшого надання допомоги; є і уламкові поранення. Є у нас і загиблі від артилерії, яких ми не можемо іноді зібрати докупи, тому що це просто повністю розірване тіло. І це все на одній ділянці фронту, на одній позиції. Власне, в таких реаліях сьогодні ми воюємо.
Що робити в цих випадках, коли евакуація триває годинами? Чи є шанс врятувати бійців?
Нам зараз доводиться займатися «телемедициною». Коли я розумію, що евакуація неможлива протягом кількох годин, я починаю виходити на звʼязок з бійцями, які перебувають з пораненим і запитувати: «Який стан? Які показники ви можете дати? Він у свідомості? Перекладіть його, будь ласка, у відновлювальне положення, на бік. Є в нього якісь зуби чи блювотні маси у роті? Беремо бинтик чи футболочку і прибираємо — забезпечуємо прохідність дихальних шляхів.
І через такі тривалі евакуації у нас збільшуються кількість ампутантів. Це те, з чим ми не можемо сьогодні боротися. Крім того, температура +40 також сильно впливає на стан бійців.
Чому зрештою евакуації можуть тривати кілька годин?
Проблема, власне, з логістикою і кількістю броньованого транспорту, який у нас є. Його вкрай мало та його постійно знищують, він виходить з ладу, його треба ремонтувати, а запчастин немає. От у нас є машина «M113» (американський гусеничний бронетранспортер, — ред.), яку надали наші західні партнери. У мене їх дві одна, дякувати всьому, поки ще їздить, а інша вже 4-й місяць стоїть на заводі без запчастин. І ось саме тому не вистачає броньованої техніки. А це зараз дуже важливо, тому що на наші позиції їхати звичайною машиною — це самогубство.
Наскільки зараз ситуація на Купʼянському напрямку відрізняється від того, що було під Бахмутом?
Відрізняється важкою евакуацією та великим напливом поранених, тому що виходить, що вони у нас накопичується і вивезти їх є можливість тільки одним махом. Так, наприклад, було, що за один виїзд броньованої машини привозили близько 15 поранених. Це для моїх екіпажів забагато, бо в мене їх тільки шість. А це ж треба розуміти, що може бути одразу і вливання компонентів крові й інтубація тощо.
На Бахмутському напрямку так не було. Там була інша проблема — зима. Через це в нас було багато обморожень. Але там якось все налагоджено, тут ми часом не знаємо скільки пораненому доведеться сидіти на позиції — 2 години, 4 чи 8. І від цього ускладнюється графік моїх екіпажів, медики втомлюються, бо весь час думають, що ось-ось виїзд.
Наскільки ефективна для евакуації поранених бронемашина «M113», якщо порівнювати з іншими?
На мою думку, це ідеальна броньована техніка для медичної евакуації. Вони є бойові й медичні. У нас саме дві медичні. Я повністю задоволена, тому що, по-перше, це гусля (гусенична техніка, — ред.). У нас є також броньований хаммер, але він на колесах і в умовах Бахмутського напрямку, наприклад, він постійно «роззувався», тобто колеса наїжджали на уламки і пробивалися. А «емка» (М113, — ред.) — компактна. Вона взагалі супер, в ній достатньо місця і для лежачих, і для сидячих поранених. У нас навіть був випадок у Часовому Яру (Донецька область, — ред.), коли міна прям під броню лягла. Якби ми їхали у тому ж хаммері, то всього екіпажу вже, мабуть, не було б в живих, а так — всі цілі.
Чому стається такий контраст між життям військових і цивільних? Ти багато про це в Twitter пишеш.
Бо у нас ведеться якась дуже дивна для мене інформаційна політика тотальної перемоги. Це, звичайно, добре, бо, мабуть, ніхто не хоче нікого розчаровувати реальністю, а вона сьогодні є абсолютно іншою.
Ми таким чином розслабляємо цивільних, бо коли ти говориш: «Так, а коли в армію? Коли ви заміните тих, хто у нас тут загинув, хто замінить зараз понад 40 бійців? Вони повернуться, звичайно, через 3 місяці чи через пів року, але хто буде замість них увесь цей час?
Мене також ще дуже розізлила ця історія зі звітом Ганни Маляр (заступниця міністра оборони України, — ред.) про те, що в нас — у фронтовій медицині — все класно, дотримується «золота година» (якщо протягом першої години після поранення буде надана повноцінна медична допомога, це врятує життя 90% постраждалих солдатів, — ред.). А тепер згадайте евакуацію, яка тривала 8 годин. Можливо тоді 8 «золотих годин»? Чи можемо ми цим пишатися? Ні, не можемо, але ми не можемо на це якось зараз вплинути. Ми можемо максимум намагатися скоротити до 2-3 години, але одну годину ми зараз забезпечити не можемо.
Ми не можемо надати допомогу за цю «золоту годину» не тому, що ми не хочемо. А тому, що нам це не дозволяють зробити умови. Позиції, ландшафт — це все збільшує кількість часу евакуації. Плюс те, що росіяни застосовують абсолютно всі види зброї: це і «ланцети» (російський баражуючий боєприпас, швидкість руху в повітрі становить до 300 км/год, — ред.), і дрони-камікадзе, і хімічна зброя. Ми на цьому напрямку вперше зіткнулися з тим, що у нас є військові з отруєннями хімічними речовинами.
Бійці одразу жаліються на те, що ріже очі, є утруднене дихання. І вже, наприклад, через день після евакуації скаржаться на м’ятний присмак у роті, задишку, і на те, що все одно ріже очі.
У нас все погано у фронтовій медицині. Вона тримається «всупереч», а не «завдяки». І це теж наша реальність, з якою ми намагаємося боротися. Але, крім цього, в нас є ще головний ворог — росіяни, у нас є своя власна робота. І тому, коли ми, як військові, чуємо ці переможні історії, то думаємо: «Ну я або на якомусь іншому фронті, або всім тут на мене начхати». А людей ці історії розслабляють. Вони думають, що ми вже наступного літа поїдемо у Крим купатися. Це добре, але ви теж маєте щось для цього зробити!
Якою б мала бути інформаційна політика держави щодо теми війни?
У цій інформаційній політиці, мабуть, треба тримати якусь серединку, щоб і не скочуватися у «все пропало, все погано, ми програємо», але і не заграватися в цю перемогу, тому що нам до неї.
Нам ще так далеко, що це, мабуть, важко описати. Ну, тобто я її не бачу в найближчій перспективі.
