До села Здвижівка — 25 кілометрів від Києва. Саме тут, між Бородянкою та Катюжанкою, російські окупанти вирішили розмістити свій найбільший штаб на Київщині. У перші ж дні війни до Здвижівки увійшла колона ворожої техніки зі 370 одиниць.
Тутешні ліси перекопані кілометрами бліндажів. За словами місцевих, протягом березня у цьому селі перебувало щонайменше 6 тисяч російських військових — вони облаштували тут санітарну частину, радіолокаційний штаб та пункт продовольчого забезпечення.
Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали Здвижівку та дізналися, як функціонував російський штаб і як село пережило окупацію.
Вже на вʼїзді до села видно колишні російські укріплення. Окупанти облаштували у Здвижівці свій штаб, тому будинки місцевих тут не надто постраждали від російської навали. На деяких будинках написано «Тут люди» або «Діти» — за словами місцевих, окупанти змушували їх таким чином позначати ті хати, де хтось проживав. Заселялися вороги у ті будинки, де нікого не було. На момент вторгнення у Здвижівці було близько 800 мешканців.
Двори деяких обійсть переорані — окупанти розміщували у них свою техніку. У одному з дворів росіяни вибили ворота, розмістили на майданчику свої бліндажі та ховали техніку.
Найбільше постраждав центр Здвижівки — тут було «серце» штабу. У баптистській церкві окупанти розташували, за словами місцевого священика, санітарну частину. У лісі через дорогу стояли радіолокаційні війська. Тут росіяни розмістили значну частину своїх окопів. У один із них для чогось принесли старий телевізор. Трохи далі, на фермі, розташувалися російські «забезпеченці».
Прямуємо на ферму. Раніше, за словами охоронця, тут вирощували курей, дрібну рогату худобу, кроликів та страусів. Зараз ферма зруйнована і спустошена. На місцевому складі — величезні купи згорілого сміття та російських армійських сухпайків. Посеред майданчику, де стоїть згоріла російська техніка, — дбайливо огороджена міна. Наш провідник каже, що нещодавно тут працювали сапери та поліція, саме вони й обгородили нерозірваний снаряд. Трохи далі — бліндажі зі спаленими та затопленими «Уралами». Один із них росіяни, схоже, намагалися сховати, частково прикопавши його піском.
Російські війська харчувалися тваринами, яких вирощували на фермі. Та охоронець каже, що інколи росіяни роздавали куріпок, курей і кроликів місцевим, які не мали, що їсти. У ямі поруч із великим сараєм знаходимо кістки якоїсь свійської тварини. У будівлі — пустка, повні колись стійла з худобою знищені та сплюндровані, повсюди пірʼя. Знаходимо труп теляти та мертвого страуса. Бачимо відрізану голову страуса. Двом страусам, за словами охоронця, таки вдалося втекти, тож тепер їх підгодовують місцеві.
По собі окупанти залишили й сліди приналежності до військової частини: поруч із вагончиком охоронця бачимо шеврон з позначкою «Військова частина №65370». Ця частина — з міста Єйськ Краснодарського краю, що поруч із Азовським морем. На паркані ферми ті, хто тут стояли, залишили напис: «За ВДВ! Наше дело правое, победа будет за нами».
У місцевому дитячому садочку розташовувалися російські спецпризначенці — за всіма ознаками тут був штаб ОМОНу. Тут залишилося їхнє взуття, одяг та книжки. Хтось з окупантів, певне, читав книгу Михайла Булгакова, закладену на «Дияволіаді». Ще хтось — книгу колишнього голови СБУ Леоніда Деркача. У підсобці — акуратно складені дошки з українськими державними символами: гербом, прапором та гімном.
Росіяни залишили по собі на дошках написи. «Путин — ваш президент! Учитесь прилежно, России необходимы образованные граждане!», — написано на одній з дошок. Щоправда, сам окупант, здається вчився не дуже — заклик написано з помилкою. На іншій дошці вибачилися за незручності та підписали «С благодарностью, ОМОН».
Населення, кажуть, не особливо «кошмарили». Декому з місцевих навіть вдалося покинути село двома колонами попри відсутність «зелених коридорів». Отець Василь зі Свято-Миколаївської парафії Української православної церкви розповідає, що до нього підходили місцеві і просили домовитися про виїзд. «А з ким там домовлятися? З росіянами? Ну випустять вони за межі села, а там що?», — каже він. Росіяни не заперечували проти виїзду, але людям довелося їхати на свій страх та ризик. Уже за селом, ближче до Житомирської траси, друга колона автівок суттєво постраждала — дорогою її обстріляли, були вбиті та поранені. «Мала їхати третя колона, але вони довго радилися. До них підійшов російський військовий, і вони попросили його допомогти виїхати. А він каже: «В Гомель — хоть сейчас, а в Украину — извините». Люди тоді розвернулися, бо, зрозуміло, що в Гомель ніхто не буде їхати», — розповідає священик. Але каже, що силоміць людей не вивозили.
У селі були й люди, які постраждали від окупантів. «У самому селі таких страшних історій не було. Бог милував, навіть не знаю за що, якщо чесно», — каже отець Василь. Троє здвижівчан потрапили у полон, одного з них, Віталія, катували: росіяни знайшли у нього в телефоні підозрілі, на їхній погляд, світлини. Зрештою його відпустили.
Отець Василь розповідає про ще двох здвижівців, яких забрала війна. 24 лютого, коли стало відомо про повномасштабне вторгнення росіян, із села в бік Бородянки, де розташовувався місцевий військомат, вийшли двоє колишніх учасників АТО — Віктор та Павло. Про їхню долю нічого не було відомо аж до деокупації села. На початку квітня їхні тіла у лісі знайшли місцеві. «Руки завʼязані, очі завʼязані, тіло все збите. В одного череп аж мʼякий був», — каже він. Їх привезли на місцеве кладовище, і покликали родичів опізнати. «Аж 6 квітня по обіді ми поховали тих хлопців. Це було вже після того, як орки залишили наше село», — додає священик. Що саме трапилося з Віктором та Павлом, наразі невідомо.
Протягом окупації у Здвижівці не було світла, згодом зник і звʼязок. Деякі сімʼї майже всю окупацію прожили у погребах. Сильних проблем із їжею не було, адже це село — всі робили запаси на зиму. Та росіяни роздавали двічі свою гуманітарну допомогу. Отець Василь показує один такий продуктовий набір — тушонка, рибна консерва, пачка рису. З ними, каже, роздавали і листівки пропагандистського змісту від ОМОНу, де закликали боротися з фашистами та націоналістами, та писали, що Росії не потрібна війна.
Росіян тут було чимало. Отець Василь каже, що одного разу сам нарахував у колоні 250 одиниць російської техніки. Ділиться, що місцеві бачили і понад тисячу. Не дивно, адже саме у місцевих лісах росіяни розгорнули широку мережу бліндажів, які вкривають кілометри лісу вздовж дороги. Тут було щонайменше 6 000 окупантів.
Дорога від Здвижівки до сусідніх Савенок, що за 5 кілометрів звідси, пролягає через ліс. І весь цей ліс перекопаний бліндажами. Аби обійти все це «військове містечко», яке набудували росіяни, знадобиться не одна година. Де-не-де окупанти будували свої споруди лише поруч із дорогою, але у деяких місцях укріплення тягнуться на сотні метрів до лісу. Всюди розкидане сміття та залишки російських сухих пайків.
Є також і залишки пакування від боєприпасів, зокрема, від «Градів». Український центр стратегічних комунікацій повідомляв, що саме з цього табору окупанти заряджали «Гради» та артилерію, після чого виїжджали на позиції та стріляли за різними напрямками, включаючи аеродром у Гостомелі. У центрі зазначають, що тут стояла ударна морська піхота росіян.
На одній зі стоянок знаходимо пірʼя та обгорілі рештки страуса — схоже, з тієї ж ферми у Здвижівці. У деяких місцях росіяни навіть намагалися забезпечити собі якийсь «комфорт» — наприклад, закопували в землю фургони і там жили. Схоже, вони збиралися залишитися тут надовго.