1862

69-річний Василь Прима всю окупацію прожив у селі Велика Димерка неподалік Броварів Київської області. До пенсії він працював на Дарницькому радіозаводі, де займався військовою технікою — ракетами С-250. Коли росіяни окупували Велику Димерку, Василь залишився сам — його родина виїхала. Він порався по господарству та вів щоденник війни — записував, що бачив і відчував протягом майже місяця окупації. 22 дні він провів сам у своєму будинку, а коли росіяни пішли — увімкнув радіо та слухав до пізньої ночі.

Василь поділився зі «Слідством.Інфо» спогадами про ті дні та дозволив опублікувати записи з його щоденника війни.

«2022 РІК, 24 ЛЮТОГО, ВІЙНА. ЛЕТІЛИ РАКЕТИ»

У лютому, перед початком війни, ми якраз закололи порося. 23 лютого я сказав, що якщо росіяни не нападуть, то 25 числа поїдемо і купимо нове порося. Росія відзначає день своєї армії 23 числа. І я думав, що вони ж в цей день не нападуть, а от наступного дня можуть напасти.

Аж тут 24 числа ми почули, як летять ракети. Тоді я взяв зошит тоненький, і почав вести щоденник. 

Щоденник, який мешканець Великої Димерки розпочав вести з початку повномасштабного вторгнення росіян

У мене взагалі багато записів завжди було — і конспекти вів, й інструкції переписував. Тому ідея вести щоденник прийшла просто так. Свій щоденник я почав вести відразу. Написав: «2022 рік, 24 лютого, війна. Летіли ракети». «8 березня прийшли до села Богданівка». А тут я нехороше слово про них написав (с*ки — ред.). І кожного дня заповнював. Вказував кожного дня дату і день тижня. Якщо не влазило, то вже на полях записував.

Війни ми, по-суті, не відчували до 7 березня. Так, стріляли, так, чули вибухи чи літачок пролітав — не їхній літачок, наш. Ми все чули і бачили по телевізору, що вони творять, але щоб ми відчували, що прямо до нас сюди прийшла війна, то не було такого.

Чоловік у Великій Димерці на Київщині прибирає наслідки обстрілів російськими військами

Перший бій, який я чув — це було зі сторони села Залісся, до нього кілометрів вісім від нас. Відголоски бою було чути аж сюди. А сьомого числа вони зайшли від сусіднього села Шевченкове. Перед цим гул був — танки йшли, і воно так гуло. Нічого тоді ще видно не було, бо до танків було кілометрів шість. Я це все чув, я ж розумію як стріляють «Гради» і «Смерчі», монотонно так «бах, бах, бах».

Мешканець села на Броварщині записував у щоденник все, що бачив і відчував під час російської окупації

А восьмого березня був дуже великий бій біля Скибина. Я його чув. Той підполковник, який то все організував, йому правильно Героя України дали, він великий молодець, все правильно провів. Їм там дали жару. Я їхав тоді з колишнім зятем, то наші гармати були замасковані так, що навіть літак не міг їх знайти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ПІДЕ ГАНГРЕНА, ВІН САМ ЗДОХНЕ»: ЯК РОСІЯНИ ШІСТЬ ДНІВ КАТУВАЛИ ПОЛОНЕНОГО УКРАЇНЦЯ

Коло повороту на Велику Димерку росіяни викинули парашутистів, а потім почали стріляти з автоматів, щоб пройти цей наш відрізок. Так наша тероборона їх постріляла — кого збила в польоті, кого просто розігнала і добила на болотах. Частина тих танків, що розбили під Скибином, повернулася на Богданівку — там вони великої шкоди наробили.

«ПРОСИВ БРАТА ДАТИ МЕНІ ХОЧА Б ДВОСТВОЛКУ, А ВІН НЕ ДАВ»

Вже 9 березня вони з Богданівки прийшли сюди і були на городах поруч з кладовищем.

З двох боків нашої вулиці стояли російські танки. Тут поля, то вони з одного боку поставили пʼять танків, з іншого — чотири. У них тут була ремонтна база — постійно їх ремонтували. Я ходив городами, а іноді й їздив попід хатами на велосипеді і рахував їх. 

Велосипед, на якому Василь Прима інколи їздив, щоб подивитися на позиції російських окупантів

Мій брат був у нашій теробороні, у нього був цілий арсенал: він тут і росіян ловив, і наших мародерів. То я тоді просив у брата дати мені хоча б двостволку, так він не дав. Сказав: «Чи ти їх убʼєш, чи не убʼєш, а тебе точно вбʼють, якщо знайдуть».

Стали ті танки тут з двох сторін 11 числа. І як вони стали тут, почали натурально знущатися над людьми. Ходили, перевіряли по хатах, хто живе, хто не живе. Якщо люди не жили і хата була пристойна — залазили туди. Забирали, що могли, — через городи їм до своїх було переносити не складно.

Зруйнований будинок у селі Велика Димерка на Київщині. Сусід вирішив не мешкати поруч із будинком, і тепер продає своє обійстя

Я боявся в підвалі ховатися — раптом прилетить і мене там засипле, а витягнути мене не дадуть. У нас у Димерці були люди, яких так засипало під час обстрілів, витягати не давали, а як потім витягали, то вже мертвими. Тому в погребі сидів один раз, так сильно тоді «насипало» — на сарай, на хату. То навіть попри те, що мені було зле зі здоровʼям, я пильнував, якщо десь загориться, думаю, все одно буду гасити. 

Цитата зі щоденника: «17 березня біля нас в 15:45 було спалено чотири хати. Одну із них у 1943 році німці не спалили, потім добудували верх. Був дуже красивий дім. А гади спалили. Розстрілювали машини».

Тут хату тоді спалили у сусідів навпроти — таку гарну хату збудували, довго робили. Так їм прямо у двір прилетіло. Ту хату можна було погасити, мабуть, але не змогли. Довго тліло, дві години, ми думали, може, залізти туди за паркан. Але як залізеш, якщо вони там прямо за будинками стояли? Хлопці прибігли, сусіди, пробували гасити. А росіяни не давали. Одного з них поранили, а другого вбили. Зараз, видно, сільська рада допомогла, бо знесли стіни. Взагалі по Димерці багато будинків розбили — тільки на Парниковій вулиці розбомбили понад 20 будинків, кожен другий розбитий.

Зруйнований російськими обстрілами будинок у Великій Димерці на Київщині

У нас двічі був зелений коридор — 14 числа і 21 числа. Подавали транспорт. Було таке, що чоловік проводив на евакуацію свою доньку з двома дітьми, із сумками, а як вертався — то його вбили. У нас у Димерці багато людей загинуло — більше ста (у Великій Димерці на початок повномасштабного вторгнення мешкало 14 тисяч осіб — ред.).

Вирва від потрапляння російських снарядів поруч із пошкодженим будинком на Київщині

Цитата зі щоденника: «20 березня. Знову обстріл. Наташа (дружина – ред.) виїжджає і мені сказала, щоб я їхав, забере Валік і десь мене пристроять – чи разом, чи окремо. Я сказав: у мене коти, собаки, кури, качки, морозилки».

21 і 22 березня вони як подуріли — стали танки на городах, водять баштами і обстрілюють. Я стояв у проміжку між хатою і сараєм. Летить снаряд — відчуваєш як воно летить. А раз наді мною летіло аж три снаряди танкові, то таке відчуття було, що аж до землі пригинало. Повітря давить.

Заднє подвірʼя будинку, з якого Василь Прима спостерігав за російською технікою у Великій Димерці

«ЯКЩО ТАК БУДУТЬ БИТИ ДО СУБОТИ, ТО ХАТИ ПРОСТО НЕ СТАНЕ»

Цитата зі щоденника: «21 березня. Буде вікно для виїзду. Біля фіртки плакала (дружина — ред.) і сказала: «Прости мене, що зпортила тобі життя. Я повернусь, я повернусь». Я залишився один. Електрики нема, газу нема, зарядити телефон вийшло тільки через батарейки, радів. Вдень — варю їсти, ввечері – топлю котел. Стріляють — опускаю цінне в погріб і поглядую, щоб не зачепило. Не стріляють – розбираюся з морозилкою. І це день у день».

Світла не було, і хоч і холодно — морозилка потекла. Оце ж на початку війни ми закололи порося, то я по ночах різав сало. І їв. У мене був такий простий раціон — ще до війни закупив крупи, трохи закруток, картопля. Я готувати не вмію, то брав те, що було в морозильнику і варив. І рибу варив, і мʼясо, а потім ділив — щось собі, щось котам, щось собакам. Всі поїхали, дочка поїхала до Черкас з дітьми, дружина теж виїхала. А я тут сам лишився — кури, качки, пʼять котів, дві собаки. Всіх треба годувати. До мене чужі коти і собаки приходили, я про них теж дбав. У людей корови і свині бігали, але в мене теж своє господарство.

Будинок, у якому мешканець Великої Димерки провів всі дні окупації російськими військами

Вигадав собі зарядку для телефона — світла ж не було. Так я брав магнітики з навушників і батарейки, складав одне до одного і трохи заряджав. Так міг би підпаяти — паяльник є, а світла немає.

Цитата зі щоденника: «22 березня у вікно на даху зверху я бачив бій. Спочатку почали стріляти на перехресті, туди стріляючи пішла БТР, яку потім знищили. А інша група знищила три танки. Бій тривав десь 7-8 хвилин. Коли боєкомплект рвався – страх».

За ними я спостерігав із вікна на даху — хоч і темно було і світла не було, все одно видно. Так побачив 22 березня, як наші попали в їхню «черепашку». Думаю, от добре дали їм гадам. Як почали рватися боєкомплекти, так гучно було. Думаю, якщо будуть так бити до суботи, то хати просто не стане. А в середу ми прокинулися, і так тихо стало, ніхто не стріляє. Наступного дня прилетів наш літачок, вистрілив дві ракети в сторону Богданівки. Чую — вибух. А потім цей літачок почав падати, думаю, ну все, збили його. Падає туди в напрямку цвинтаря, а там верби такі високі ростуть, не видно нічого. Аж раптом він виринув аж там далеко, перевернувся і вистрілив сюди ракетою, попав в великий танк Т-90. Наші потім не могли вивезти одним краном, довелося ще один замовляти.

Напис на воротах, яким позначив свій будинок Василь Прима, щоб до нього не заходили російські окупанти

Я росіян бачив — оце, бувало, йдуть вони утрьох по вулиці. Вони мене через паркан не бачать. Ті, що їздили на танках, бачили мене, але не стріляли. У мене було дві сокири: одна — менша, друга — більша. Ту меншу я на пояс повісив і так ходив: якби вони сунулися сюди, я б в них тою сокиркою метнув. Може, допоміг напис «люди живуть» на воротах, того вони сюди й не прийшли.

 «ТАК У ЩОДЕННИКУ І НАПИСАВ — ЦЕ ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА»

Цитата зі щоденника: «23 березня один відремонтований танк поїхав по городах, запалив сарай, вистріливши, і поїхав на Богданівку».

 26 числа росіяни ще їздили по селу і розстрілювали із танків будинки. А 30 березня танки пішли на Київ, вони відремонтувалися і хотіли, мабуть, зайти нашим у тил. Заїхали на міст — там їх наші перестріли. Їх і спереду, і ззаду спалили. Найгучніше було з 10 до 11 години вечора. Видно, вони там усі поздавалися. І 31 березня у нас нарешті стало тихо.

Руїни будинку у Великій Димерці під Броварами. Таких будинків тут кілька десятків

Їхав танк, вже коли вони відступали, а за ним — машина. На тій машині та на тому танкові стільки всього було привʼязане — витяжки, холодильники, шафи якісь. Танк ішов як новорічна ялинка. Вони тут це все позбирали, понакрадали і везли туди на Богданівку. Навіщо вони це роблять? 

Посуд, який поспіхом полишили мешканці села Велика Димерка, тікаючи від російської окупації

Я колись їхав потягом через Росію, там поселення невеличкі такі, бачу — стоїть хатка, коло хати береза росте, у собаки бочка замість будки, сарайчик такий стоїть, замість паркану — огорожа з жердин і туалету нема. Вони більше пʼють горілки, брагою. Якщо вони так пʼють, то як вони можуть рости над собою, і чого вони дітей можуть навчити? Я служив з росіянами, псковськими. Підлі вони були. Так вони вічно інших моїх сослуживців натравлювали один на одного.

Я був 22 дні сам. Те, що я був сам, і треба було забезпечувати господарку. Це для мене війна. Холодно. Добре, що я собі у ванні зробив таку грубку, що можна було натопити і їсти зварити. Найважче було, що хліба не було. Ніхто ж не думав, що хліба не буде, і треба хоч сухарів насушити. Як другого числа мені принесли пайок і там був хліб — я так зрадів, що аж плакав.

Цитата зі щоденника: «1 квітня, дощ. Заснув мертвим сном. Кум Міша ледве добудився до мене, сказав: «Ми зайшли». 2 квітня сусід Олег приніс пайок, там 350 грам хліба, ура! […] До 5 квітня комендантська година. 4 квітня, два тижні сам. Не хочеться їсти, варити теж, мрію думками про онуків, як воно буде далі».

У мене електрики і доступу до новин не було аж до 7 числа. Як тільки включили електрику, я увімкнув радіо і слухав, слухав новини аж до пів на третю ночі.

Василь Прима на руїнах будинку свого товариша у Великій Димерці на Київщині

Я в щоденнику своєму так і написав — це вітчизняна війна. Це наша вітчизняна війна. Тато мій воював, і дід мій воював на фронті. Я теж в армії служив. А тут така війна прийшла. Я знав, що вона буде.