Спочатку була пропозиція заробити. Потім — Telegram, контакт російського вербувальника і перше завдання. А далі двоє неповнолітніх, які подружилися у кадетському корпусі, зустрілися вже у виховній колонії.
«Щось там паяє, щось там підпалює»
15-річний Олег сидить у своїй кімнаті й щось паяє. На столі звичний розгардіяш — різні дроти, мікросхеми, трубки. Батьки не бачать у цьому нічого підозрілого. Їхній Олег постійно щось майструє.
Через кілька місяців хлопця затримає СБУ. І мама з татом довідаються, що син у дитячій зробив бомбу. А потім залишив її біля райвідділку поліції:
«Не виникало ні в мене, ні в батька ніяких питань, бо це для нас було природне, що син щось робить. Щось там паяє, щось там підпалює», — пояснить згодом мама Олега, — Я з себе не знімаю вини. І корила себе, але це нічого не змінить. Якщо таке відбулось — ми, батьки, теж у цьому винні».
Знімальна група «Слідства.Інфо» приїжджає до Кременчуцької виховної колонії. На вході залишаємо телефони та гострі предмети. Далі проходимо через систему послідовних дверей. Це своєрідний «шлюз»: наступні двері відчиняються лише після того, як зачиняються попередні. Охоронці перевіряють наші сумки. Далі потрапляємо на територію за колючим дротом.
Заступниця з виховної роботи колонії проводить нас до школи — триповерхової цегляної будівлі з великими вікнами. Перед нею — огороджене високим парканом футбольне поле зі штучним покриттям. Тут вишикувалися коротко підстрижені хлопці. Всі — в синіх шортах і білих футболках з символікою благодійної організації. Ці подаровані футболки — святковий одяг. Зазвичай хлопці носять сині роби. На сорочках є бірка з прізвищем та ініціалами.
«Слідство.Інфо» до колонії приїхало першого вересня, на свято першого дзвоника. Ведучі — вчителька географії та учень 11 класу Олексій — той самий хлопець, з якого почалася ця історія.
«Кожен день дає нам вибір. Залишити все, як є, чи робити крок вперед. Навчання – це не про оцінку в журналі. Це про нашу особисту силу, наші навички та нашу свободу в майбутньому», — каже він.
Хвилина мовчання за загиблими, а далі хлопці записують свої погані риси і звички на папірцях, і викидають їх у смітник. Натомість на дзеркало наклеюють стікери з побажаннями, якими би вони хотіли стати.
З шеренги виходить Олег. Він бере дзвінок і дзвонить. Це право йому дісталося за особливі успіхи в навчанні. Олег — не справжнє імʼя. На прохання мами ми змінили його, бо жінка боїться, що сина впізнають після публікації, а після звільнення з колонії — будуть цькувати.
Після свята, засуджені йдуть на перший урок. А ми — в математичний клас, щоб там поговорити з підлітками Олегом та Олексієм, які виконували завдання на замовлення росіян.
Друзі з волі і в неволі
Восени 2024 року родина, яка взяла Олексія під опіку, виїхала з Харкова до Польщі. У Варшаві хлопець вивчив польську, навчався в коледжі. Опікуни давали йому кишенькові гроші. Але він хотів мати більше, то ж почав шукати роботу. У Telegram натрапив на пропозицію завербувати людей і передати їх куратору.
— Олеже, сідайте.
— Стільки камер!
— Як ви думаєте, чому я вас двох ось так посадила?
— Тому що у нас майже одна історія. Ми зі свободи знайомі. В СІЗО зустрілися — привіт-привіт. Розказав йому коротко, що там в СІЗО. Трохи поспілкувалися, і все. А так більше вже… Я не думав, що його привезуть, але в принципі розумів, що він теж може «сісти».
Восени 2024-го Олексій написав Олегу. З ним вони навчалися в Харківському кадетському корпусі. Пропонував заробити гроші.
«Він мені каже: давай я тебе зв’яжу з куратором. Далі сам з ним поспілкуєшся. Він мене зв’язав з куратором. Після цього ми з Льошою вже не спілкувалися», — згадує Олег.
Він підпрацьовував з батьком на будівництві. На день заробляв 500-600 гривень і це здавалося йому мало. А тут пропонували значно більше. Та хлопець вагався:
«Я вже подумав відмовитися, тому що проти військових не хотів йти. І потім куратор згадав, що можна СВП збирати — саморобні вибухові пристрої. Робити вибухові пакети, як вони говорили. Я подумав, чому б і ні. Робота нескладна, на дому. Якщо дурником не бути, то не “спалишся”. Але я не поспішав нікуди, куди мені було поспішати.
Спочатку я пішов на це через гроші. Частину заробленого я думав якось акуратно можна було б батькам дати, щоб вони не здогадались, як я їх заробив».
За місяць переказали 70-80 тисяч гривень
23 листопада він погодився на роботу. Мама Олега каже, що син мріяв про мотоцикл, а вони не могли його купити, бо в батька онкозахворювання.
«Я не знаю, скільки йому там пообіцяли, що він хотів з тих грошей. Він хотів мотоцикл і я ж кажу, що ми не можемо тобі купувати все, що тобі заманеться. Бо пріоритети зараз трішки інші. Я маю на увазі чоловіка. Ми всі хвилюємося, бо хвороба — вона не вибирає. Ні час, нічого. Хвороба не вибирає, на жаль», — розповідає жінка.
За матеріалами справи, через Telegram Олег отримав інструкції, як виготовити вибухівку. Деякі компоненти купував у Харкові, алюмінієву пудру та електричні сірники отримав від невстановленої жінки.
За даними прокуратури, куратори виходили з хлопцем на відеозв’язок під час виготовлення бомби. Камер не вмикали — інструктували голосом і контролювали процес.
Замовники надсилали по тисячі-дві гривень на день. Потім — по вісім-десят тисяч. За місяць переказали близько 70–80 тисяч гривень. За ці гроші Олег купував компоненти до бомби і орендував квартиру. Щоб вдома нічого не запідозрили.
«Коли збираєш бомбу, одна реакція йде 10 годин, ще й в духовці. Щоб вдома цього не робити, щоб у батьків не було зайвих запитань, я вирішив це зробити на орендованій квартирі», — розповідає Олег.
Коли вибухівка була готова, куратор сказав, куди її відвезти. Було 9 грудня. Олег поїхав на призначене місце, але за бомбою ніхто не прийшов. Тоді Олегу почали давати інші вказівки. Спочатку наказали залишити вибухівку біля поліцейського відділку. Потім, щоб шукав інше місце.
«По-перше, великий акцент на гроші робили, що 8 тисяч доларів можна отримати. Потім говорили, що забрати її нікому, те-се, ти ж її зробив. Ну, коротше, просто задовбували. Він каже: ходи, чекай, поки там хтось пройде. Коли бомба взірветься, то все, ти вільний», — каже Олег.
Потім куратор наполіг, щоб хлопець залишив вибухівку біля іншого райвідділу поліції. Олег направився туди. Біля входу стояв черговий.
«Зрозумів, що, якщо я її під вхід кину, і вона зірветься, то або черговий точно постраждає, або я, або мене одразу спіймають. Розумів, що точно щось буде погане. Тому сказав, що ні, під вхід не буду», — розповідає Олег.
Він помітив смітник поряд. І вирішив закинути вибухівку в нього. Та його зупинили поліцейські, щоб перевірити документи.
«Зупинили мене з бомбою в руках. Я пройшов метрів 15, закинув бомбу в смітник і пішов на іншу сторону дороги. Я сів на трамвай. Поїхав додому, вдома переодягнувся, поїв і пішов, типу гуляти, батькам сказав», — згадує Олег.
Після цього куратори наказали йому купити новий телефон і їхати до Києва. Через кілька днів хлопця затримали працівники СБУ.
«Коли я в каналі прочитав, що відбувся теракт, але без постраждалих, мені набагато легше стало. Тому що після того, як бомба вибухнула, страшно було дуже. Думав, що ж там відбулося», — ділиться Олег.
За даними Офісу Генерального прокурора, у грудні 2024 року в Харкові біля поліцейських підрозділів пролунали два вибухи. Правоохоронці затримали 15-річних хлопця та дівчину. Їх обох завербував Олексій, який на той момент мешкав у Варшаві.
Олега засудили до трьох років позбавлення волі. У вироку йдеться, що вибух пошкодив не лише будівлю поліції, а й обласного клінічного перинатального центру та чотири автомобілі.
Мама Олега досі намагається зрозуміти, як могла не помітити, що син під її носом робив бомбу:
«Довіряєш, дивишся — начебто все нормально. А воно, бачите, як буває. Я навіть не знаю, слідкувати батькам, що батькам робити. Слідкувати, роботу залишити, сидіти вдома. Як можна, якщо в тебе з дитиною були цілком нормальні відносини».
Швидкі гроші за кілька годин
Олексію зараз 17. Восени 2024-го, коли він опинився в Польщі і почав вербувати для росіян, було 15. Його попросили знайти людей, які погодяться підпалити певні обʼєкти та пошкодити майно. За кожного залученого обіцяли 200 доларів.
«“Знайдеш людину, яка буде працювати, ти даєш нам його акаунт. Якщо він робить роботу, то ми тобі скидаємо гроші”. Я писав у групах з пошуку роботи те, що й писали вони до цього, на що я пішов працювати. Це легкий заробіток грошей, швидкі гроші за кілька годин і так далі», — розповідає він.
За даними слідства, він залучив знайомих — дівчину з прифронтової Костянтинівки, свою дівчину та власне Олега, з яким вони зараз відбувають строк у колонії.
Олексія затримали на початку осені 2025-го. Рано-вранці до помешкання прийшли польські прикордонники.
«Десь о 5 годині ранку, я спав тоді ще. До нас постукали у двері прикордонники польські. Почали перевіряти документи. Мені треба одягнутися, взяти з собою телефон і я маю поїхати з ними. Я здогадувався, через що це може бути. Потім, коли я вийшов з кордону, мене там чекали вже СБУ», — згадує він.
Олексій з Олегом, якого завербував, спершу зустрілися в СІЗО. А потім — у Кременчуцькій виховній колонії, куди обох направили відбувати строк. Олега засудили за вчинення терористичного акту, Олексія — за підбурювання та пособництво у його вчиненні.
«Олексій — лірична така душа. Він багато читає, він захоплюється поезією. І от на наших святах він виступає в ролі ведучого. А Олег — це один із найкращих учнів у школі. Його всесторонній розвиток, не можна сказати, що в якомусь одному напрямку. Він всесторонньо розвинений і досить такий цікавий хлопчик. З доброю душею, з такими правильними поглядами», — розповідає класна керівниця хлопців.
Психологиня колонії Лілія Матюха пояснює — підлітки могли не усвідомлювати, що працюють на російські спецслужби.
«Вони не розуміють, що це росіяни. Вони просто по факту стали маріонеткою в чужих руках. Розмінною купюрою».
«Хотів би у них пробачення попросити»
«Сліз не було. Прийшло усвідомлення, що я втягнув двох своїх знайомих і друзів. Пішов проти, грубо кажучи, влади України, поліції і так далі», — каже Олексій.
Олексій погодився на розмову з нами, щоб донести позицію до своїх знайомих:
«Можливо, мій опікун, який у мене був, ця дівчина, з якою я спілкувався, вони це побачать. І в більшій мірі, щоб люди, які знають про мене, які знають те, що я зробив, щоб якось, не знаю… не загладити свою провину, якось більше вибачитися перед цими людьми, яким я зробив погано», — пояснює юнак.
Олег після всього, що сталося, почав інакше сприймати слова батьків:
«До тюрми особливо не задумувався. А тут уже почав більше розуміти, що треба батьків слухатися, що вони не порадять різної херні. Я думав, вони там розповідають мені всяку… що мені не знадобиться. А потім, коли сюди потрапив, зрозумів, що вони не просто так мені говорили: “Слухай нас, ми ж тобі хорошого хочемо”».
«Добре, котику, дзвони».
— Алло!
— Алло, так.
— Сьогодні типу лінійка, але не лінійка була. Загалом, виступали, слова у мене там були, слова говорив, у дзвінок дали подзвонити.
— Кому, тобі?
— Так. Типу за результатами минулого року. Вчився добре — дали у дзвінок подзвонити. Що там вдома взагалі?
— Особливо нічого, вдома як вдома, собаки, кішки, півні, кури…
— У нас тривога.
— Добре, котику, дзвони.
— Усе тоді.
— Цілую, давай.
— Давай, бувай.
Звичайна розмова між сином і мамою. Тільки поговорити з рідними він може лише після обіду і не більше 15 хвилин на день. Щоб подзвонити, хлопці стають у чергу. У кімнаті за довгим столом сидить співробітниця, яка в товстий журнал записує, хто, коли, кому дзвонив і скільки часу розмовляв.
«Скільки тривала розмова?», — запитує працівниця колонії Олега.
«Чотири хвилини пʼятдесят одну секунду», — відповідає хлопець.
У Кременчуцькій виховній колонії зараз перебуває п’ятеро неповнолітніх, які скоїли злочини на замовлення російських кураторів. Українські правоохоронці встановили, що за період повномасштабної війни до терактів та диверсій росія залучила 351 підлітка. Близько 80% виконували завдання через гроші.
«Скільки я їм нервів потріпав цією ситуацією. Я прошу вибачення перед своїми батьками за те, скільки я їм мороки приніс», — кається Олег.
