«Ці емоції ніколи не передати словами. На ці емоції ми чекали кожного дня, кожної хвилини. Відчуття — вони нас не зламають», — радісно каже 40-річний Андрій Супік. Уперше за 3,5 роки він тримає на руках 5-річного сина. Додає, що навряд чи його впізнав, адже коли потрапив у полон Супіку-меншому було всього півтора року.
Андрія повернули в Україну 24 серпня 2025-го в рамках чергового обміну полоненими. До медзакладу на Чернігівщині, куди прибувають автобуси зі звільненими, приїхала вся його родина: дружина, син, матір, теща, куми, двоюрідна сестра. Кажуть, добиралися сюди чотирма автівками. «Слідство.Інфо» стало свідком возз’єднання сім’ї Супіків.
Про це йдеться у репортажі «Слідства.Інфо.
«Ми виїжджали сюди, маючи надію, що Андрій буде. Нам від Славутича недалеко, слава Богу. Прямо на під’їзді до Чернігова отримали довгоочікуване смс від Координаційного штабу», — з посмішкою на обличчі каже дружина Андрія Ольга Супік.
Уперше за понад 3,5 роки вона зможе обійняти свого чоловіка. Нацгвардієць Андрій Супік потрапив у полон ще у перший день повномасштабної війни, коли окупанти захопили Чорнобильську атомну електростанцію.
Невдовзі лунає відеодзвінок. На екрані Ольжиного смартфону Андрій, якого щойно обміняли. Вже за годину вони зможуть обійнятися. «Привіт, сонечко! Назарчику, це тато, дивись!», — радісно витирають сльози рідні Андрія.
Ольга додає: чоловік не змінився. На відміну від їхнього сина Назарчика, якому зараз 5. Востаннє Андрій бачив сина, коли тому було 1,5.
«Показували фото, дуже багато розповідали про тата. Син багато пам’ятає з того часу, але зараз поки він ще не розуміє», — каже жінка. Назарчик, якого загорнули в синьо-жовтий стяг, то прожогом бігає по траві, то бавиться з дідусем: «Я тата люблю і дуже чекав».
«Мені невістка подзвонила і сказала, що Андрія звільнили. Я одразу пищу, кричу. У мене ще чоловік вдома на господарстві залишився, я йому кажу: «Я їду!» — «Куди ідеш?» — «Зустрічати Андрія!» Радісно було. Плачу, збираюся. Не знаю, що робити. За 3,5 роки зв’язку не було. Тільки два листи і все. А ні разу не дали ж подзвонити, ні на секунду», — розповідає матір Андрія Тамара.
Дочекатися Андрія не можуть й інші його рідні та близькі, яких загалом аж 14. Їхали на обмін полоненими чотирма автівками: «Тесть, брат, донька, зять, двоюрідна сестра з чоловіком, куми», — представляє всіх теща Андрія Супіка Наталія.
Нарешті на територію медзакладу заїжджають автобуси. Десятки людей, які зустрічають звільнених з полону, вітають їх та намагаються розгледіти своїх рідних, аби їх обійняти. Супікам одразу цього зробити не вдається — Андрій дуже швидко пройшов від автобуса до лікарні й у натовпі вони не змогли до нього пробитися. Назарчик, сподіваючись все ж побачити тата, продовжує кричати на повні груди: «Тааато! Тааато!» Побачити чоловіка рідним вдається вже лише через лікарняне вікно.
За годину, після медичного огляду, Андрій нарешті виходить із медзакладу та зустрічається з ріднею. У чоловіка на очах сльози, від емоцій йому бракне слів. «Дивись, ось Назарчик!», — каже Андрію мама Тамара. Він бере сина на руки й цілує його:
— Привіт! Як справи твої?
— Добре!
— Маму слухаєш?
— Так.
— Точно-точно?
— Так.
— Дай цьом.
— Куди їдете?
— Трішки поїдемо полікуємося і приїдемо назад. Це ненадовго.
«Я б його не впізнав, якщо чесно», — каже Андрій на запитання, чи змінився Назар. Рідні Андрія, розчулені возз’єднанням з маленьким сином, не можуть стримати сліз. Дружина Ольга цілує Андрія у плече й не відходить, ні на мить.
«Ці емоції ніколи не передати словами. На ці емоції ми чекали кожного дня, кожної хвилини. Відчуття — вони нас не зламають. Відчуття хороші», — ділиться емоціями від зустрічі Андрій Супік.
