Сергію Карпіловичу з позивним «Карп» 51 рік. Три десятиліття він сидів у в’язницях і таборах Росії, а у 2025-му як окупант прийшов на Донеччину. Його взяли в полон 9 грудня у селі Золотий Колодязь у Покровському районі. В передостанній, двадцятий, день операції з зачистки азовці взяли в полон 18 російських військових. «Це трошечки унікальний випадок», — каже один з азовців про таку кількість полонених.
Та за кілька місяців з’ясується, що унікальність не лише в цьому. Карпілович — єдиний затриманий російський військовий, якого обвинувачують у сексуальному насильстві. За версією слідства, він два місяці ґвалтував цивільну. Тепер він постав перед українським судом.
«Слідство.Інфо» розповідає цю історію вперше.
«Бл*ть, добротою, душею»
Через дві години в дніпровському СІЗО № 4 подаватимуть вечерю: пшеничну кашу й смажену рибу. Але поки що Сергій Карпілович сидить у кабінеті старшого корпусу й хоче булочку: солодкого йому бракує. Булочок дві; упаковку однієї розкриває адвокат, а от на другу Карпілович права не має.
— Це ж не моє, — говорить скромно, і майже можна повірити: він не здатен вчинити навіть найдрібніший злочин.
Та вперше Карпілович сів у в’язницю, за його словами, у 18 років за грабіж. Далі життя було одноманітним: вийшов, пограбував, сів знову — і так по колу тридцять років. Останній вирок — чотири роки за гратами — він отримав у травні 2022-го за те, що п’яним вкрав у сусідів по гуртожитку 22 тисячі рублів (12 тисяч гривень). Між іншим, у гуртожитку він ділив кімнату з жінкою — ймовірно, цивільною дружиною. Хоча в розмові переконує, що сім’ї не мав.
Він мав би вийти на волю навесні 2026-го, проте зробив це на рік раніше, підписавши контакт з російською армією в червні 2025-го. Карпілович впевнений, інакше лишився б за гратами ще на десятиліття. Усе тому, що через нього в таборі переправляли наркотики, й один із засуджених помер від передозування. Запевняє, що сам нічого не вживав, проблем з наркотиками й алкоголем не мав ніколи, бо «все треба в міру».
Тож Карпілович погодився на вербування без можливості обирати підрозділ чи посаду. Так він став стрільцем 114-ї окремої мотострілецької бригади ЗС РФ. Каже, зарплата мала бути 230 тисяч рублів на місяць (126 тисяч гривень), і 3 мільйони рублів (1 мільйон 650 тисяч гривень) разово виплачували при підписанні контракту — на ці гроші хотів купити «Мазду» й квартиру в Сочі. Загибелі на війні не боявся, бо «не думав про це» і цим «не притягував» смерть до себе.
Хто саме вербував його, Карпілович нібито не знає і говорити про це не хоче. Власне, спершу він хвилин 10 взагалі відмовляється розмовляти Мовляв, «це все брєдятина» — ніякого злочину не було.
— Жила людина, просто доглядала за мною після поранення, була поруч.
«Людина» — це Катерина (ім’я змінено), місцева жінка села Золотий Колодязь, яке штурмував росіянин. Поруч — це в погребі біля одного з тамтешніх будинків. Закріпитися в селі у вересні 2025-го було першим завданням Карпіловича, за його ж словами. До того він мав тримісячні навчання, які виявилися непрактичними в умовах реальної війни: на місці командування просто сказало піти й закріпитися, в полон не здаватися.
— Нам нічого не пояснили, просто відправили з точки в точку. Просто закріпитися й чекати. У мене й думки не було когось вбивати, просто зайти і повернутися, не більше.
Що робити з цивільними, каже Карпілович, нібито не пояснили, хоча розповідали про випадки, коли українські військові переодягалися в цивільний одяг. Детальніше говорити про це і про наказ вбивати цивільних, який доводить слідство, Карпілович відмовився: відповіддю стало нерозбірливе бурмотіння про «підозрілі моменти».
До Золотого Колодязя, де по будівлях уже ховалися росіяни, дісталося двоє з чотирьох у його групі. Сам Карпілович отримав поранення голови й ніг, і доповз до погребу. Там уже були люди: російський військовий і двоє місцевих — сусіди чоловік і жінка, які жили в підвалі з серпня.
— У мене все було в крові, вона мене переодягала в цивільне, — розповідає росіянин про Катерину.
Відтоді, каже Карпілович, у нього ні з ким не було зв’язку, а його співслужбовці думали, що він загинув. Проте тут же собі суперечить: якось йому на подвір’я дрон скинув цигарки й шоколадні батончики.
Він же тимчасом лікувався. Місцевий чоловік, який жив у підвалі, наприкінці вересня вийшов і вже не повернувся — загинув від обстрілу. І тоді в жовтні, вважає Карпілович, у нього й «почалися стосунки» з Катериною.
— Я три місяці лежав, дівчина за мною ходила, жінка, перебинтовувала, обробляла перекисом.
Він переконує, що це була його кохана й підтверджує, що в них неодноразово був секс. Ініціатива, каже Карпілович, була спільною і взаємною. Мовляв, якби ж вона була проти, то просто пішла би з погреба, тобто в руїни під обстріли. Тож вони з Катериною залишалися вдвох, коли двоє інших російських військових «йшли по своїх справах».
— Всі все розуміли, — каже, — всі одне до одного ставилися…(нормально…- ред.), блять.
Тепер же двоє російських військових з підвалу є свідками в справі проти Карпіловича.
У Катерини, каже росіянин, було так само складне життя, діти в окупованому місті й чоловік, який спився — на цьому й зійшлися. Жінка йому сподобалася:
— Ну взагалі своєю цією, блять, як її?.. Блять, добротою, душею, блять, людяністю, як вона поставилася. Не покинула. Не всі люди тварі, правильно? Хоча зараз дуже мало хороших людей.
Карпілович додає: навіть дарував їй троянди, які знайшов на городі, й планував разом спокійне сімейне майбутнє. Так тривало до 9 грудня 2025-го, коли їх, як каже росіянин, «розлучили».
Прохання до бога сонця
Сергій Карпілович каже: всі, хто був у погребі, нібито планували зустрітися знову, коли війна закінчиться, випити разом. З Катериною він хотів би створити сім’ю. Але зараз він чекає на зустріч з нею в суді. У грудні 2025-го щодо нього відкрили справу через сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (частина 1 статті 438 КК України).
Про підозру Карпіловичу повідомили в таборі. Каже, в нього на це була «звичайна реакція». Він переконаний, що в суді Катерина не буде свідчити проти нього:
— Ну це на її совісті. Як вона це скаже? Мені здається, вона не скаже цього. Не буде цього. Я про це навіть не думаю.
На прохання описати образ «коханої жінки» відповідає скомкано:
— Ну в неї ніс гострий такий, волосся світле… Хороше створіння, хороша тілобудова.
Додає: думає в СІЗО лише про неї.
В камері, каже, до нього ставляться добре, бо він не конфліктний і нікому іншому конфлікти починати не дозволяє. Мовляв, нормально живуть, книжки читають. Сам Карпілович читає «Удар русских богов»: нацистську книгу, що закликає до повстання проти євреїв, які насправді є «біороботами», яких колись давно «створила сатанинська цивілізація». Автор не приховує, що підтримує Гітлера й ідею «арійської вищості», але Сергій про це вирішує змовчати: мовляв, книжка про «бога сонця». І показує невелике тату на кісточці — свастика. Переконує, що це символ сонця, радості й каже, що кожен росіянин повинен займатися східними єдиноборствами для самозахисту. У «сприятливого бога сонця» просить допомоги у відновленні й виході з СІЗО.
Карпілович чекає на Червоний Хрест, щоб надіслати лист у Росію. Планує написати, як називає, «знайомій». Цій же жінці хотів би й зателефонувати. Знехотя все ж розповідає: це Світлана, з якою він працював як лаборант при таборі, коли сидів черговий термін — там були засуджені з серйозними захворюваннями, і серед них Карпілович з туберкульозом. Каже, що Світлана йому допомагала, тож він їй надсилав уже пів мільйона рублів з тих, що отримав на картку за бойові, а тепер хоче й вийти з нею на зв’язок.
По завершенні розмови адвокат Карпіловича, Олександр Зібров, каже:
— От він вам розповів, що в нього там, виявляється, є інша жінка — кому б ще він надіслав пів мільйона. Я про це не знав.
Не лишати в живих нікого із цивільних
Адвокат Зібров з певністю не знає, чи дійсно Карпілович сам розповів працівникам СБУ про свої «стосунки» з Катериною. Саме через це, за версією росіянина, і з’явилася справа проти нього — мовляв, сама жінка жодну заяву на нього не писала.
Проте Діана Зобніна, старша слідча ГУНП у Донецькій області, яка працює зі справою Карпіловича, стверджує, що слідство має заяву, яку Катерина написала після евакуації із Золотого Колодязя — там чітко вказано: щодо неї вчинили сексуальне насильство. Діана додає, що в розмові росіянин явно намагався видати себе за кращу людину, аніж він є насправді.
Карпіловича й Катерину вивезли з Золотого Колодязя разом, розповідає Зобніна:
— ЗСУ контрнаступали і вивезли з військовополоненими й цивільну. Не було вибору й окремого транспорту, щоб розділити їх, це ж територія активних бойових дій.
Катерину й російських військовополонених розділили, як тільки виїхали з небезпечної зони. В розмові з правоохоронцями жінка розповіла про сексуальне насильство. За її версією, не було жодних стосунків.
У вересні Карпілович разом з іншими російськими військовими увірвалися до підвалу, де Катерина переховувалася з односельцем. Після загибелі того чоловіка Катерина лишилася з російськими військовими сама. І в ніч на початку жовтня Карпілович вперше її згвалтував. При цьому погрожував зброєю, казав, що сидів у в’язниці і добре знає методи вбивства, до того ж командування йому наказало не лишати в живих нікого з цивільних. Сам Карпілович усе це заперечує — мовляв, такого наказу не отримував, а про зброю говорить суперечливі речі: то каже, що прийшов у погріб без неї, а лише з аптечкою, то доводить, що Катерина автомату й гранат не боялася, а ставилася до них «нормально». Ім’я командира, який потенційно віддав наказ убивати цивільних, слідство наразі не встановило.
Змивала з себе попередній день гарячим душем
Поліція стверджує, Карпілович регулярно гвалтував Катерину, це тривало до 9 грудня, поки в село не зайшли українській військові.
— Коли злочинці казали, що вони винні?.. Позиція Карпіловича — це його позиція, а ми маємо докази, — каже Діана. — Цивільна опинилася в таких обставинах, де будь-хто буде робити все, щоб вижити. І ніхто, крім експертів, не може сказати, як вона в той момент почувалася і чи зазнала травматизації.
Після того, як жінку вивезли в безпечне місце і передали її свідчення поліції, з нею зв’язалися правоохоронці й вона підвтердила, що хоче заявити про вчинений проти неї воєнний злочин.
Спершу слідча зателефонувала Катерині, згодом вони зустрілися.
— Видно було, що вона нервує, — пригадує Діана, — але і для мене це було нервово: знаєте, це такий вид злочину, який дуже важко не пропустити через себе.
Випадок Катерини унікальний, адже вона понад два місяці була в одному погребі з кривдником, і він не криючись розповідав про себе. Діана не впевнена, чи з’явиться жінка на засіданнях — каже, що в цьому випадку може бути участь онлайн.
Катерина — одна з 182 офіційних потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (саме так цей злочин сформульовано в міжнародному гуманітарному праві). Національна поліція станом на липень 2026 року здійснює досудове розслідування у 114 кримінальних провадженнях. У них потерпілими є 113 жінок, 61 чоловік та 11 дітей.
Загалом же від початку великої війни слідчі Національної поліції розпочали досудове розслідування у 151 кримінальному провадженні щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. З них 15 передали в СБУ, у 22 -х розслідування вже завершили. Потерпілими за всі роки великої війни є 226 людей. Найбільше серед них мешканців і мешканок Херсонської, Київської, Донецької та Харківської областей.
Проте, додають правоохоронці, реальна кількість і подібних злочинів, і потерпілих від них може бути більшою. Адже навіть ті потерпілі, які можуть сконтактуватися з українськими правоохоронцями, не завжди готові говорити про пережите. Наприклад, через табуйованість теми сексуального насильства або страх за близьких, які лишаються в окупації.
Водночас про підозру заочно повідомили 66 людям. До суду скерували 22 обвинувальні акти щодо 30 людей.
Тож справа Карпіловича — перша в Україні, коли підозрюваного у вчиненні сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом затримали і він дійсно постане перед судом. Зазвичай заочні справи щодо воєнних злочинів, каже Діана, не викликають так багато переживань і гострого відчуття потреби справедливості. Тут же було важливо встигнути повідомити про підозру до можливого обміну Карпіловича.
Тож Діана з колегами зібрали докази й поїхали в табір для військовополонених. За її словами, росіянин реагував спокійно — на нього не тиснули, запитували його версію подій, він не відчував небезпеки. Хоча Діана при цьому заціпеніла: раніше з російськими військовими вона не спілкувалася.
— Для мене це спілкування було внутрішнім випробуванням, — каже вона. — Мені було простіше вважати його не російським військовим, а простим засудженим. Бо інакше складно було не відчувати це як особисту образу.
Діана — з Краматорська. Востаннє вдома вона була на Новий рік з 2025 на 2026, і вже тоді подумки прощалася з містом.
— Я хотіла запам’ятати його таким, а не бачити понівеченим, яким він стає зараз, — каже вона.
Наразі Діана в Дніпрі, куди передислокували частину поліції Донецької області, і розслідує злочини, які вчинили в місцях її дитинства.
У поліції вона працює вже сім років. Тут працював і її тато, тож Діана змалечку хотіла і собі стати оперативною співробітницею. А от робота слідчих здавалася їй нудною, паперовою. Їй же хотілося працювати «на землі» — спілкуватися з людьми, збирати докази, виїжджати на місце події. Але як тільки вона стала слідчою у 2022-му, довелося працювати зі справами по війні — робота виявилася насиченою, складною, але геть не марудною.
Та от очна справа росіянина в її практиці вперше. Вона старається дивитися і на неї, і на інші злочини на Донеччині відсторонено. Проте все ж після спілкування з Карпіловичем і вислуховування його версії подій приходила додому й буквально змивала з себе попередній день гарячим душем. Діана нагадувала собі: вона зробила свою роботу, Карпіловича заберуть з табору в СІЗО і судитимуть.
«Щоб мир у всьому світі»
Справу Карпіловича вже передали до суду. Йому загрожує від 8 до 12 років ув’язнення. Він вважає, що суд має все «зробити правильно» — тобто вислухати й виправдати його. Але нарікає:
— Зараз усе навпаки: кажеш правду — не вірять, неправду — вірять.
Карпілович переконаний, що Україну вже продали, але на уточнення мнеться і губиться в розмові.
— Кому?
— Тим, хто живе за кордоном. Англії… Як би частину вже, Запоріжжя, там такі водойми є, а їх нищать — про що це говорить? Що Україну вже хтось купив. Значить, її продали вже.
Його відповідь не має сенсу, тож насамкінець ми питаємо:
— А що для вас справедливість у контексті війни?
— Чьо в контексті війни?
— Що таке справедливість у воєнний час?
Карпілович довго мовчить. Зрештою до відповіді його підшовхує адвокат:
— Справедливість, Серьога.
— Та нема її.
І зрештою додає:
— Хочу, щоб було добро і настав мир. Щоб усе закінчилося.
— Що закінчилося?
— Ну… Щоб мир у всьому світі, бути добру, щоб ця війна закінчилася.
— А як закінчилася? Що Росія має зробити з окупованими територіями? Вийти з них?
Карпілович не відповідає. Бубонить щось про те, що «вони вже все вирішили» — мовляв, там, десь на верхівці влади про все домовилися, що ж він може знати й оцінювати.
