25

Існує поширений вислів щодо жорстокості: «насильство заразне». У Ґлазґо, місті з колись рекордним рівнем злочинності, вирішили сприйняти цю фразу буквально — попереджувати злочини так само, як лікарі попереджують і протидіють поширенню інфекційних хвороб. Із дозволу британського видання Mosaic публікуємо скорочений переклад статті Саміри Шекл — про дуже нетиповий крок поліції Ґлазґо. У спеціальному департаменті там почали брати на роботу колишніх в’язнів, відкрили бізнес вуличної їжі — і за кілька років знизили показники злочинності в місті більш ніж удвічі.

1.

Від травм обличчя зазвичай не помирають. Але вони можуть істотно змінити зовнішність на все життя. Працюючи щелепно-лицевим хірургом у Ґлазґо (найбільше місто Шотландії — «Слідство.Інфо») на початку 2000-х, Крістін Ґудалл мала справу із сотнями, якщо не тисячами, пацієнтів із травмами шиї, обличчя, голови та нижньої щелепи.

Інколи причиною цих травм була бейсбольна бита — із потрощеними кістками й забиттями настільки ж тяжкими, як після автомобільної аварії. Але найчастіше причиною був ніж. Поріз уздовж лоба чи щоки, який залишає шрам на все обличчя. Або слід на щелепі: чіткий, видно, де лезо зайшло під шкіру, де зламало кістку.

Один хлопець прибув до лікарні посеред ночі з ножовим порізом через усе лице. Перед ранковим обходом наступного дня Ґудалл переживала: доведеться сказати, що шрам залишиться помітним на все життя. Втім, його реакція її здивувала.

“Він сприйняв це зовсім без смутку, — каже вона. — Пообіді його прийшли провідати друзі і я зрозуміла, чому шрам не стане для юнака проблемою. Усі в компанії мали щось схоже. А він — просто приєднався до клубу”.

Цей випадок залишився з жінкою як ілюстрація того, наскільки поганою стала ситуація в її місті.

У 2005-му ООН опублікували доповідь, за якою Шотландія визнавалась країною з найвищим рівнем злочинності в розвинутому світі. Всесвітня організація охорони здоров’я того ж року надала Ґлазґо статус «столиці вбивств» на континенті. Щороку лише із травмами обличчя до лікарень міста зверталися понад тисяча людей. Більшість із них стали результатом жорстокого поводження.

Після виписки з лікарні у більшості пацієнтів Ґудалл проблеми не зникали. Бували і хронічний біль, і посттравматичний стресовий розлад, і самолікування алкоголем та наркотиками. Часто ті ж люди повертались до лікарки знову: були регулярними жертвами чи нападниками.

“Ми добре зашивали порізи, — каже Ґудалл. — Але виникало питання: що ми можемо зробити, аби вони взагалі не з’являлися?”

Люди часто практикують ризикові заняття, які можуть викликати серйозні проблеми зі здоров’ям: наприклад, курять, переїдають, практикують незахищений секс. І вже тривалий час вважається істиною, що лікарі мають спонукати пацієнтів змінювати свою поведінку. Радити кинути курити, сісти на дієту, використовувати презервативи — а не просто чекати, доки з’являться емфізема, серцеві напади через ожиріння чи ВІЛ. Але, коли мова заходить про злочинність, розмова часто підкріплюється припущенням, що це природна поведінка, що її неможливо уникнути, а схильних до неї людей — врятувати. І вирішення проблеми найчастіше шукають у кримінальному правосудді: в інтенсивнішому патрулюванні, запровадженні комендантської години, жорсткіших покараннях за злочини. Втім, докази свідчили, що все це у справі зниження рівня злочинності неефективне. Можливо, й загалом уся тактика — помилкова?

У 2005-му Карін МакКласкі з поліції Стратклайда (шотландської провінції, в якій знаходиться Ґлазґо — «Слідство.Інфо») в аналітичному звіті вказала, що звична тактика правоохоронців рівня злочинності на ділі не знижувала. У переліку рекомендацій наприкінці звіту не обійшлось без іронії.

«Зробіть щось інше», написала вона, — пригадує Вілл Лінден, який тоді працював із МакКласкі. — Ми не думали, що ця фраза «доживе» до фінальної версії звіту. Але головний поліцейський побачив її і сказав: «Добре, йдіть і спробуйте щось нове».

Команда МакКласкі почала з систематизування причин для злочинності.

— У Шотландії це були бідність, нерівність, токсична маскулінність, зловживання алкоголем… На все це поліція вплинути не в силах, — каже Лінден.

Далі вони почали досліджувати найкращі практики із запобігання злочинності. Так і з’явився Департамент зі зниження рівня злочинності, який Лінден зараз очолює. Він спробував заручитись підтримкою інших установ — медичних закладів, наркоцентрів, агенцій з пошуку роботи й багатьох інших. Результат? За 10 років роботи департаменту кількість убивств у Ґлазґо зменшилась на 60 відсотків. Пацієнтів із травмами обличчя, які потрапляють до лікарень міста, знизилась удвічі, каже Ґудалл. Зараз це близько 500 випадків на рік.

У стратегії департаменту описано, він ставиться до злочинності так, як ставляться до хвороб. Зокрема, беруть до уваги, що злочинна поведінка, наче епідемія, поширюється від людини до людини.

Одна з ключових ознак, що людина може проявити жорстокість — це те, що вона колись сама стала жертвою жорстокості. Ідея, що жорстокість поширюється між людьми, відтворюючи себе та змінюючи норми суспільства, пояснює, чому в одному регіоні може бути значно більше убивств чи нападів, ніж в іншому із такими ж соціальними проблемами.

«Жорстокість існувала завжди, однак світ не має сприймати її як необхідну умову людського існування, — ідеться в посібнику ВООЗ із запобігання жорстокості. — Її вплив можна зменшити так само, як системі охорони здоров’я вдалося зменшити кількість травм на робочому місці чи інфекційних хвороб. Адже фактори, які зумовлюють жорстокість, стосуються суспільних норм, економічних, політичних чи культурних умов. А їх — можливо змінити».

Утім, обіцянки жорстко розібратись із криміналом часто приносять перемогу на виборах. Інші підходи для політиків менш привабливі. Як Ґлазґо вдалося втілити нові практики? Коли в новоствореному підрозділі поліції почали досліджувати, як можна давати раду жорстокості, у першу чергу звернули увагу на Чикаґо.

2.

1980-ті й 90-ті американський епідеміолог Ґарі Слаткін провів у Сомалі, де був одним із шести лікарів, які працювали в 40 таборах біженців. Усього шестеро медиків на один мільйон людей. Його завданням було обмежити поширення туберкульозу й холери.

Контроль над інфекційними хворобами базується на масивах даних. Спершу фахівці з громадського здоров’я відзначають на мапі, де інфікування відбувається найактивніше. Тоді фокусуються на стриманні поширення інфекції в цих зонах. Часто для цього потрібно змінити поведінку людей, які там живуть. І навіть якщо вирішити глибокі, структурні проблеми не вдається — самою зміною поведінки досягається відчутний ефект.

Наприклад, діарею — смертельну в багатьох країнах проблему — часто спричиняють погана санітарія та проблеми з доступом до чистої води. Заміна систем водогону й каналізації може тривати довго, але в цей же час можна врятувати тисячі життів, даючи людям, наприклад, активоване вугілля.

Слаткін ішов цими кроками, щоб стримати спалахи хвороб у таборах біженців із Сомалі — а також пізніше коли у ВООЗ допомагав запобігати ВІЛ/СНІД. Причини та природа інфекцій можуть бути різними, але кроки для їх приборкання загалом однакові.

— Що у всіх них спільного? Ці хвороби поширюються між людьми, — каже мені Слаткін у своєму офісі в Чикаґо. — На відміну від хвороб серця чи інсульту.

Змінити норми поведінки — набагато ефективніша тактика, ніж просто дати людям інформацію. Але й складніша. У такій справі не обійтись без поширювачів інформації, які викликають довіру в спільноті.

— У кожному випадку спалахів ми використовували людей, які працювали «в полі» й були із тієї ж групи, що й ті, що кого ми намагались достукатись, — каже Слаткін. — Біженці з Сомалі контактували із біженцями з туберкульозом, секс-працівники — із секс-працівниками, хворими на СНІД, матері розповідали іншим матерям про грудне вигодовування…

Пропрацювавши за кордоном більше десятка років, наприкінці 1990-х Слаткін повертається в рідне Чикаґо. Виснажений через постійні мандрівки та близькість до небезпеки, усе, чого він бажає — це перепочинку. Але у рідному місті він зіткнувся з іншою проблемою: вражаючий ріст кількості вбивств.

Ідея Слаткіна, як протидіяти цій проблемі, спершу виглядала як курсова робота: здавна захоплений графіками й таблицями, чоловік діставав і систематизував карти Чикаґо та інформацію про злочини з використанням вогнепальної зброї. Збираючи все більше даних, схожість із картами й графіками поширення інфекційних хвороб стала очевидно.

— Криві розвитку епідемії точно такі ж. Грип спричиняє на певній території більше грипу, застуда — більше застуди. Злочинність — викликає ще більше злочинності, — каже він.

Це радикальна відмінність від типового мислення щодо насильства, яке здебільшого фокусується на силовій протидії.

— Помилкова ідея — в тому, що ці люди «погані» й ми знаємо, що з ними робити. Тобто, що покарання вирішить проблему, — каже Слаткін. — Це глибоке нерозуміння людської природи. Поведінка формується моделюванням та копіюванням. У сфері охорони здоров’я ти не караєш і не картаєш людей. Ти намагаєшся зрозуміти їх і, зрештою, знайти спосіб попередити проблему.

Наступні кілька років чоловік шукав фінансування на пілотний проект, який використовував би у протидії злочинності такі ж підходи, які ВООЗ використовує для контролю спалахів холери, туберкульозу чи ВІЛ. Цей проект мав би три опорні точки: перервати ланцюжок «інфікування», запобігти подальшому поширенню проблеми й змінити норми поведінки у групі.

У 2000-му проект Слаткіна запустився в одному з районів Чикаґо. Після першого року кількість убивств за допомогою вогнепальної зброї знизилась на 67%. Далі надійшло більше коштів, експеримент охопив більше районів. І всюди, де його втілювали, кількість випадків злочинності знижувалась на мінімум 40 відсотків. Підхід почали копіювати в інших містах.

— Коли ми намагались контролювати спалахи захворювання на ВІЛ, успіх залежав від того, чи вдавалось змінити розуміння того, коли та як людина ризикує в своєму сексуальному житті, — каже Слаткін. — Змінити це – значно складніше, ніж злочинну поведінку. Адже так само, як люди не бажають додаткових обмежень у сексі, вони не прагнуть бути злочинцями.

Хоч у справі поширення злочинності в Чикаґо було багато глибоких причин: бідність, брак робочих місць, виключення з суспільних груп, расизм та сегрегація — Слаткін запевняє, що життя можна зберегти, змінюючи поведінку конкретних людей та трансформуючи суспільні норми.

Сьогодні головний офіс організації Слаткіна — Cure Violence («Вилікуємо злочинність») знаходиться в Департаменті громадського здоров’я Університету штату Іллінойс, Чикаґо. На плакаті в коридорі офісу — фото маленького хлопчика з підписом: «Не стріляй. Я хочу вирости».

Організація зараз працює в 13-ти районах міста, також версії проєкту є в Нью-Йорку, Балтиморі та Лос-Анджелесі, та й в інших країнах світу. Cure Violence тренує локальні організації, які потім знаходять місцевих, на яких можуть покластись — і ті вже виконують основну роботу.

У 2012-му році працівники Школи громадського здоров’я імені Джона Хопкінса дослідили чотири райони міста Балтимор, де впроваджували цю програму — і виявили, що кількість випадків убивств і використання вогнепальної зброї знизилась у всіх чотирьох. Нерідко результати вражають. У гондураському місті Сан Педро Сула у перших п’яти районах, де почали діяти осередки Cure Violence, із січня по травень 2014-го трапилось 98 випадків злочинів із використанням вогнепальної зброї. А в той же період 2015-го таких випадків сталось лише 12.

3.

Колу Деметріусу — 43, це ввічливий, із лагідним голосом чоловік, який провів у тюрмі 12 років. Він виріс у районі Чикаґо, де злочинність була звичною справою. У 15 хлопець бачив загибель у перестрілці свого найкращого друга. Попри це, Кол ріс у порядній сім’ї та тримався подалі від вуличних банд. Він планував зробити кар’єру на військово-морському флоті.

Коли Колові було 19, його близький друг придбав нову автівку. Інші хлопці з околиці намагались украсти автомобіль. Дійшло до пострілів. І Кол прийняв рішення автоматично: у відповідь на постріл він відплатив тим самим. За ці кілька хвилин його життя повністю змінилось. Друг Кола лишився паралізованим, сам він відправився до тюрми.

— Такою була моя відповідь на те, що ви й зараз можете спостерігати на наших вулицях, — каже він. Починаючи з жовтня 2017 року чоловік працює для Cure Violence в одному з південних районів Чикаґо. Розшукує людей, які перебувають у тій же ситуації, що він був раніше, і переконує їх взяти паузу. — Ми маємо показати їм, що далі — глухий кут. Я переконую: в цієї справи лише два фінали. Або ви потрапите до тюрми, або загинете.

Посада Кола називаються violence interrupter, «переривач насильства». Cure Violence найняла його, щоб той втручався в ситуацію після перестрілки, аби запобігти такій же помсті — або щоб заспокоював людей, поки суперечка ще не переросла в насильство.

— Моя робота — переривати ланцюжок насильства, — каже мені Кол. — В нас є кілька способів відвернути дітей від того мислення, яке мали ми, показати їм інакшу перспективу.

Переривачі насильства використовують численні техніки, деякі з них — позичені з когнітивно-поведінкової терапії. Кол перелічує їх усі. «Конструктивне копіювання» — повторення людям тих слів, які вони говорили. «Догляд» — просто перебування із кимось поряд, доки та людина не охолоне. Також — наголошення на наслідках.

— Купа дітей не знають, яким чином вони дістануть свою наступну вечерю. Їхні самотні матері п’ють чи вживають наркотики, — каже Кол. — Люди кажуть, що не робити злочинів — правило здорового ґлузду. Але багато хто просто не в курсі цих правил.

Ефективність переривачів насильства залежить від довіри до них. Багато хто, як і Кол, чимало часу провели в тюрмі й можуть говорити зі свого досвіду. Багато хто тісно залучений у справи місцевої спільноти. Переривачі можуть відповісти на перестрілку, наприклад, переконавши травмованих близьких не відповідати тим самим. Але також вони в курсі, коли десь між двома людьми чи компаніями назріває конфлікт, і можуть щось зробити, щоб згладити суперечності чи запропонувати мирні альтернативи.

— В нас, може, й не виходить достукатись до усіх. Але ті, хто нас чув, ще ніколи не скаржились, — каже Кол. Він сміється, розповідаючи про юнака, із яким колись працював. — Той був суцільною проблемою. Постійно бився, встрягав у халепи. А всі молодші хлопці дивились на нього й намагались повторювати. А тепер він отримав роботу, і всі інші оббивають пороги наших центрів, прагнучи отримати роботу теж.

Новий осередок Cure Violence на півдні Чикаґо знаходиться на жвавій вулиці, на місці колишньої крамнички. Місце спеціально обирали так, щоб територія була нейтральною для місцевих конкуруючих груп.

Коли одного весняного дня я заходжу до центру, мене зустрічає хлопець років 18 із видимими шрамами на обличчі. Усередині працівники грають в доміно, по телебаченню транслюють баскетбольну гру. Молоді хлопці з району снують туди-сюди, щоб поговорити з працівниками і скористатись комп’ютерами.

Демітріс Вотлі, керівник локації, завершує з паперовою роботою в підсобній частині офісу. Вотлі працює з Cure Violence із 2008 року, вийшовши з тюрми після 17 років ув’язнення й вирішивши, що має спробувати у своєму житті ще щось. Його першим місцем призначення в рамках проєкту став рідний район.

Ігноруючи протести родини, він переїхав у квартал, де протистояння вуличних груп були найсильнішими — і днями й ночами працював, щоб укласти «мирні угоди» між ворогуючими групами молодиків. Спершу йому вдалось переконати дві банди не стояти один в одного на шляху. Далі Демітріс уже працював індивідуально з молодиками, намагаючись змінити їхні погляди на насильство й допомогти їм знайти роботу чи повернутись до навчання.

— Я відчув, що роблю щось вагоме, коли побачив стареньких, які знов повертались на лавки у парках і скверах. Сиділи там годинами, спокійно п’ючи свою каву, — каже він.

Хоч поведінку Cure Violence треба адаптувати до кожної локації, у новій зоні активності організація зазвичай дотримується сталої тактики. Спершу потрібно нанести випадки насильства на карту, щоб побачити, де їхня концентрація найвища — тобто, де злочинність зароджуєься. Вотлі показує мені мапу півдня Чикаґо, де шпильками позначено випадки вбивств. Місцям, де шпильки розміщено найгустіше — найбільше уваги. Наступний крок — найняти працівників, на яких можна покластись і які мають у цьому районі зв’язки. Ці переривачі патрулюють вулиці, знайомляться із власниками крамниць, із сусідами — й вибудовують зв’язки з молодими хлопцями та дівчатами, що перебувають у групі ризику.

— Вони можуть дізнатись, що десь відбулась чи назріває бійка, — каже Демітріс. — Ось що робить переривачів насильства ефективними. Ти маєш бути в середовищі.

У конкретно цьому центрі працюють 11 переривачів, які шість із восьми годин своєї зміни проводять, ходячи районом. Так само, як і четверо соціальних працівників, які взаємодіють із місцевими на довгостроковішій основі. Спілкуючись із ними протягом періоду від шести місяців до двох років, вони намагаються змінити ставлення місцевих до насильства, а також вказати їм на можливості влаштуватись на роботу чи отримати освіту.

— У тебе в рукаві має бути кілька козирів, — каже Жермен Піс, соціальний працівник відділу на Ґранд-Кросинґ. Часом він може зацікавити молодих хуліганів, розповівши, що може допомогти їм отримати паспорт чи водійське посвідчення. — Деякі з цих хлопців та дівчат упевнені, що всім до них байдуже. Ми це змінюємо. І щойно ти починаєш показувати, що тобі не все одно, дзвониш їм — вони самі починають телефонувати й казати, наприклад: «слухайте, я не їв уже два дні». Тоді ти виходиш і купуєш їм щось поїсти, паралельно отримуючи більше шансів розговоритись із ними.

Соціальні працівники допомагають із будь-чим, чого можуть потребувати їхні клієнти: скеровують їх до центру лікування від наркотичної чи алкогольної залежності, знаходять їм роботу, навіть купують новий одяг, у якому вони можуть піти на співбесіду.

Робота непроста — особливо із тими, хто помолодше. Одного, зовсім юного підопічного Жермена, недавно застрелили. А він тільки почав змінюватись.

Слаткін наголошує, що розроблена ним модель може швидко знизити кількість убивств і коштує значно менше за масове ув’язнення. Але не заперечити й іншого факту: щоб отримати результат, потрібно чимало працівників. Території деяких вуличних груп — дуже малі, лише на кілька кварталів. Переривач насильства, якого поважають в одному місці, може бути зовсім невідомим, чи навіть викликати недовіру, на іншій території. Тож для ефективної роботи треба мати бодай одного працівника з сильними місцевими зв’язками у кожному проблемному районі.

— Якщо люди знають тебе й знають твоє минуле — ти можеш зупинити багато речей, які стосуються перестрілок та убивств, — каже Кол. — Я сам ніби демонструю людям: ви теж можете такими стати, теж можете змінитись.

4.

У Ґлазґо Крістін Ґудалл бачила пацієнтів не лише одразу після нападів на них. Інколи люди приходили до неї протягом місяців, а часом і років після травми. Вони відчайдушно шукали рішень.

Одна молода жінка прийшла до лікарки за рік після того, як віроломний хлопець порізав їй ножем обличчя. Атака лишила по собі величезний шрам, і хірурги нічого не могли з ним зробити.

— Вона була дуже красивою. Товариською, мала роботу — нормальні ознаки нормальних людей. Але після того випадку вже не могла знайти в собі сили залишити дім, не кажучи вже про прихід до офісу, — каже Ґудалл. — Знаєте, коли люди дійсно сильно плачуть? Це розбиває серце. Коли я завершила консультацію з нею, почувалась безпорадною.

Ґудалл вирішила, що має щось робити — і 2008 року разом із двома іншими хірургами відділення заснувала благодійну організацію «Медики проти жорстокості». ГО стала партнером Департаменту зі зниження рівня злочинності.

У 2005 році, коли заснували департамент, Карін МакКласкі та Джон Карночан із поліції Стретклайда шукали по світу можливі рішення проблеми Ґлазґо зі злочинністю. Врешті-решт, вони зупинились на поєднанні підходу Ґарі Слаткіна із практикою Девіда Кеннеді, криміналіста з американського Бостона.

Модель Кеннеді, вперше запроваджена в 1990-х — це коли учасників вуличної банди збирають разом, і дають їм вибір: або вони припиняють злочинну діяльність і отримують допомогу зі здобуттям освіти чи влаштуванням на роботу, або ж матимуть жорсткі покарання. З одного боку — частіші обшуки на вулицях і довші строки ув’язнення за, наприклад, виявлення при собі ножа. З іншого — ставлення до проблеми як до хвороби, яку можна і варто попередити.

Чому поєднали два підходи? Вілл Лінден, виконавчий директор департаменту запевняє, що це було необхідним політично.

— Перш ніж звернутись до державних органів і сказати, що варто практикувати інакший підхід, ми мали показати, що поліція робить усе, що може — але цього все одно недостатньо, — каже він. Спершу бюджет ділили навпіл: жорсткіше патрулювання отримувало стільки ж грошей, як і робота з профілактики злочинів. Тепер на друге відходить 90% бюджету. — А якби ми вимагали 90% одразу, більшість часу мусили б відповідати пресі на закиди, що ми занадто м’які до злочинців.

Департамент зі зниження рівня злочинності підконтрольний поліції, і це — дуже незвично. Виходить, що поліція Шотландії єдина у світі формально впровадила модель ставлення до криміналу як до захворювань. Чиказька Cure Violence працює як підрозділ університету, подібні програми в Нью-Йорку й Балтиморі адмініструють міські департаменти охорони здоров’я. Втім, шотландська модель — теж успішна. До того ж, окрім поліції у справу залучено широке коло фахівців із різних сфер, від лікарів до соціальних робітників. Організація Ґудалл «Медики проти злочинності» ходить по школах і навчає дітей тому, що таке злочини з використанням холодної зброї та як реагувати, якщо, наприклад, друг каже дитині, що має ножа.

Також у моделі Ґлазґо працюють «навігатори», які, як переривачі насильства з Чикаґо, втручаються одразу після проявів жорстокості, щоб зняти напругу й допомогти людям знайти підтримку. Утім, навігатори в Ґлазґо не «приписані» до конкретних районів: вони працюють у загальноміських департаментах екстреної допомоги. Часто чергують у лікарнях.

— Чимало людей, які потрапляють до відділень екстреної допомоги, планують помсту. Дуже важливо переконати їх не робити цього, — каже Ґудалл.

У сфері попередження насильства цей момент вважається ефективним, щоб достукатись до людини й донести їй якісь знання.

— Біль — надзвичайний мотиватор для змін, — каже Лінден. Після первинної розмови навігатор супроводжує людину, допомагаючи отримати лікування від нарко- чи алкозалежності, запрошення на роботу чи лікування. Вони намагаються діяти швидко. — Коли хтось прагне змінитись, ти маєш бути готовим адаптуватись і швидко рухатися. За 6 чи 12 тижнів постраждалі вже матимуть інший настрій. Ми не можемо дозволити собі, щоб ці люди чекали на нашу увагу в черзі.

5.

Поступово шотландці тестують нові ідеї. У 2012-му Ян Мюррей, поліцейський, що працює в Департаменті зі зниження рівня злочинності, побував у Лос-Анджелесі, де відвідав Homeboy Industries — кейтерингову компанію, яка працевлаштовує колишніх учасників кримінальних банд. Даючи колишнім учасникам злочинів працевлаштування на рік, Homeboy Industries також пропонують менторство, психотерапію та чимало підтримки інших видів.

У Ґлазґо вирішили організувати подібне. Результатом стала поява Braveheart Industries — соціального підприємства, яке працює як відгалуження департаменту. Головний його бізнес — Street and Arrow, фудтрак в одному з місцевих парків, у якому готують курячі та рибні бургери. Влаштованим на роботу (контракт може тривати лише рік, щоб була можливість допомогти іншим екс-злочинцям) надають регулярні сеанси в психотерапевта, а також допомогу з освітою, житлом, доглядом за дітьми чи будь-чим іншим, чого гостро потребує людина. Що потрібно, аби влаштуватись у цей фудтрак? Досвід скоєння злочинів (а бажано й ув’язнення), уникнення алкоголю й наркотиків — і готовність до змін.

— Ми маємо розуміти суть проблеми, — каже Мюррей, стоячи біля фудтраку в типово мінливий для Ґлазґо день, коли яскраве сонце на небі змінюють дощові хмари. — Поліція роками була експертом із виявлення й затримання. Але я б ліпше обніс урвище парканом, який зупинив би бодай частину з тих, хто зібрався стрибати — аніж чекати знизу на тих, хто стрибне. Ми робили друге десятиліттями. Хіба допомогло?

27-річний Аллен працює в Street and Arrow вже три місяці. Коли я питаю, скільки часу він провів у тюрмі — той не в змозі сказати. Втратив лік, але, як підказує Мюррей, чоловік потрапляв до в’язниці 27 разів.

— Мене мало підтримували в дитинстві, тож я обрав поганий шлях: алкоголь, наркотики, злочинність, хаос, в’язниця, — каже Аллен, високий, атлетичної статури хлопець, який уникає погляду в очі. — Таким було моє життя. А щойно ти це все починаєш — складно з такого втекти.

Після останнього візиту в тюрму він потрапив до реабілітаційного центру. Там хтось сказав йому про Street and Arrow. Він подав заявку на отримання роботи — і не повірив, коли таки отримав її.

— Я прийшов сюди ні з чим, буквально ні з чим, — каже він мені. — Але що більше віддалявся від хаосу, то кращим ставало моє життя.

Він робить паузу, шукаючи спосіб пояснити зміни.

— Зараз я бачу людей із автівками. і я просто… Це те, про що я сам ніколи не думав. А зараз я планую податись на навчання в автошколу, — каже він — Я просто хочу спокійного життя. Ніколи не прагнув такого раніше, хотів лише прийняти наступну дозу наркотиків…

Дощ припиняється, на хвилину виходить сонце. Аллен показує рукою на небо:

— Раніше, коли виходило сонце, мені це тільки додавало стурбованості, тому що на вулицю виходили більше людей із ножами. Тепер сонячна погода мене вже не лякає. І я бачу перед собою майбутнє.

Для багатьох учасників проєкту звичні та прості речі можуть бути складними: приходити на роботу вчасно, отримувати замовлення, носити уніформу. Навігатори підтримують їх у цьому, тож під кінець року вони вже готові до «нормальної» роботи. Паралельно навігатори навчають колишніх злочинців іншій реакції на конфлікти — щоб ті стали агентами впливу в своїх середовищах.

— Коли щось іде не так, вони звикли зриватись: у злість, в алкоголь, — каже навігатор Алан Ґілмор. — Ми вчимо їх давати цьому раду по-іншому. І за якийсь час бачимо дивовижні зміни.

Програма Braveheart Industries виявилась дуже успішною: 80 відсотків її учасників більше не потрапляли до в’язниці, знайшли собі роботу. Мюррей помітив істотну різницю в Аллені.

— Раніше, коли я був просто поліцейським, міг арештовувати такого хлопця десяток разів підряд — і це ні на крихту не змінило б його поведінки. А підтримуючи його, налаштовуючи з ним зв’язок, я можу спричинити значні та тривалі зміни в його поведінці, — каже він. — Я не міг повірити, наскільки класним є цей хлопець. Не можу змусити його піти з роботи додому. І це вражає. Ти починаєш турбуватись про них — і тоді вони починають і самі турбуватись про себе.

Переклад і редагування Антона Семиженка. Ілюстрації Наталі Лі.