«Ось діти депутатів підуть воювати, тоді і я піду», «Чого мають йти мої діти воювати, а ви не йдете?», «Усіх чоловіків на районі розлякали». Це лише невеликий перелік фраз, які чують у свій бік працівники ТЦК, котрі видають повістки військовозобовʼязаним. Частіше, щоправда, під час оповіщення за адресами їм просто не відчиняють двері або ж говорять, що нікого немає вдома, а звʼязок із рідними, яких шукають, давно втрачений.
Журналісти «Слідства.Інфо» провели день з військовослужбовцями Подільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП) у Києві, аби показати, як виглядає їхня робота та як на групи оповіщення реагують кияни.
Про це йдеться у новому матеріалі «Слідства.Інфо».
«ЯКЩО НАМ РАПТОМ ВІДЧИНЯТЬ, ТО МИ РАПТОМ ДАМО ПОВІСТКУ…»
Ранок у груп оповіщення починається, коли на вулиці ледь сіріє, бо відпрацювати слід встигнути до того, як кияни розійдуться по роботах. На годиннику 6:30. Військових, які роздаватимуть повістки сьогодні у Подільському районі, шикують перед ТЦК та проводять інструктаж — короткий і формальний. У сухому залишку: «Дійте згідно з чинним законодавством, у конфлікти не вступайте!».
Після цього військові сідають до темно-синього буса та їдуть «на локацію». Цього разу це багатоповерхівка у спальному мікрорайоні столиці.
Падає дощ, тож на вулиці не видно навіть власників собак на своїх традиційних ранкових прогулянках.
«Ми приходимо, дзвонимо, чекаємо, що раптом нам відчинять і раптом людина погодиться взяти повістку, то ми, звичайно, їй дамо. Це якщо відчинять. Ну, тут інколи люди зранку виходять на роботу, наприклад, чи погуляти з собакою, хоча зараз погода не найкраща… Вони ж не можуть нас не пустити. Ну, не мають права», — каже військовий Євген.
Військовослужбовець Євген
Він у ТЦК трохи більше пів року, проте сьогодні, Євген переймає на себе роль лідера у групі.
«Доброго дня, Подільський ТЦК та СП, ми зараз інформуватимемо людей, кому треба зʼявитися для уточнення даних, тому ви не хвилюйтеся», — каже Євген до вахтерки. Вона лише мовчки усміхається.
У перших кількох квартирах зі списку — тиша. Ніхто не поспішає до дверей ані після дзвінка, ані після стуку.
«ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ХТО У ВАС У КВАРТИРІ ПРОЖИВАЄ?»
Після ще кількох квартир, де ніхто так і не відгукується, двері військовим відчиняє жінка у світлій нічній сорочці.
– ТЦК та СП Подільського району. (Прізвище військовозобовʼязаного) тут проживає?
– Нікого немає вдома.
– Але в принципі він тут проживає?
– У принципі, мабуть, так.
– Ой, ви не знаєте, хто тут проживає?
– Я просто не знаю, чи він тут прописаний.
– А справа не в прописці. То він вдома чи вже на роботу пішов?
– Я не впевнена. Він мені не каже.
Жінка спершу відмовляється брати повістку, щоб передати родичу, та розпитує, чим їй та військовозобов’язаному загрожує відмова.
«Якби він був вдома, то чоловік отримав би ось таку повістку, з вказанням ПІБ і на якій він би поставив свій підпис, підтвердивши отримання. За ігнорування такої повістки він би ніс покарання. У цьому ж випадку — це лише прохання зʼявитися в ТЦК, папір на якому немає підпису не вважається таким, за який треба нести відповідальність. Тобто це буде лише на його совісті», — розʼяснює пані вже інший військовослужбовець.
Його звати Василь і до ТЦК він понад півтора року служив у 5-й штурмовій бригаді. У лютому 2023 року отримав поранення, тож його як «обмежено придатного» зрештою перевели на службу до ТЦК.
Військовослужбовець Василь
«Я хотів би назад та мене вже з неробочою рукою та пробитою легенею не беруть. Тож роблю те, що можу робити», — пояснює Василь.
«КРАЩЕ ВІРИТИ ЛЮДЯМ»
Військові підіймаються поверх за поверхом. У більшості квартир з їхнього списку їм просто не відкривають, тож чоловіки лише перекладають повістки з однієї теки в іншу.
У черговій квартирі врешті чути шурхотіння і клацання ключів, що прокручуються у замку. Двері групі оповіщення відкриває молодий чоловік. У розмові стає зрозуміло, що військові шукають його брата.
– Нічого не знаю. Не спілкуюся з ним уже років 15, — відказує чоловік.
– Що ж, вибачте, що потурбували. Гарного дня, — знизує плечима військовий.
Це вже друга квартира, де люди нічого не знаю про своїх рідних. Такі відповіді не рідкість, тож військові за місяці подібних обходів випрацювали собі певні правила.
«Краще думати, що все, що вони кажуть, — це правда. Так спокійніше працювати. Краще вірити людям, так емоційно легше», — говорить Євген.
На думку Євгена, люди просто намагаються виправдати самих себе різними поясненнями як-от «хай діти депутатів підуть воювати, а тоді я»: «Їм неприємно відчувати себе слабаками. Я не вірю, що вони відчувають себе сильними людьми, які чинять правильно, коли говорять так. Так їм легше відчути, що хтось винен в тому, що вони слабаки».
Євген пішов воювати у 2014-му, хоч до того мало що знав про війну і зброю. Понад 20 років він пропрацював графічним дизайнером. Потім, як і багато військових тоді, повертався до цивільного життя. Проте, у лютому 2022 року знову доєднався до Сил оборони: «На жаль, та мотивація, яка є у мене, була і залишиться, є у малої кількості людей. Мені достатньо того, що на мою країну напав ворог. Все».
Крім того, на думку військових, на рівень мотивації військовозобовʼязаних впливає також державна політика стосовно мобілізації.
«На жаль, держава більше звикли розважати людей і підлаштовуватись. Вони слухають, що їм скажуть, що людям подобається, і, відповідно, вже це «подобається» дають. А війна — це не те що подобається», — каже Євген.
«УСІХ ЧОЛОВІКІВ НА РАЙОНІ РОЗІГНАЛИ»
Поки військові ходили від будинку до будинку, про їхній візит вже написали у телеграм-канал «Повістки Київ». За словами Василя, це хіба трохи заважає працювати.
Раптом його перебиває крик жінки з балкона на одному з останніх поверхів будинку: «Чого лазите тут? Під*раси, бл*ять! Я зараз вийду до вас, не вірите?».
Скрин з відео
Військові спантеличено знизують плечима. Кажуть, така ситація у них вперше. За кілька хвилин жінка у короткому домашньому халаті та червоних капцях з хутром наздоганяє військових.
– Чого ви тут лазите?, — знову повторює жінка.
– Ми тут ходимо, пані, — відповідає Євген.
– Ви їбл*ни такі. Усіх мужиків на районі розігнали. Що вам ще треба, скажіть?
– А чого ви так з нами говорите, якщо не знаєте, хто ми та звідки приїхали? Ми такі ж самі військові, які були на передовій, я ще там був би, якби не поранення, — включається у розмову й Василь.
Жінка продовжує лаяти військовослужбовців, вимагає показати посвідчення учасника бойових дій і довідки про поранення. Військові стримано відповідають та показують жінці усі документи.
«Хто вам дав право всіх чоловіків забирати, тягти їх, п*здити?», — не заспокоюється киянка.
Жінка стверджує, що кілька тижнів тому вона бачила, як біля її будинку теж нібито військові силою саджали в автобус чоловіків, тому прийшла висловити свою думку про ТЦК.
Євген спокійно повторює, що не тримає на жінку зла, показує сліди від кульового поранення свого правого боку та завершує розмову: «Це вперше в нас аж таке. Різне було, але щоб аж так».
У кожного з бійців свої поради, як стримуватися у відповідь на ігнорування чи агресію.
«Мене тільки близька людина може образити, а на це я дивлюсь трохи ніби збоку, то як тоді таке може образити?», — каже Євген.
Натомість Василь говорить, що його стримує лише усвідомлення, що він несе відповідальність не лише за свою репутацію.
«Це дуже образливо, звичайно, але, якщо ми зірвемося, то це буде гірше і для нас, і для інших військових, і для нашої країни. Тож доводиться тримати в собі, доводиться буває принижуватися, бо розуміємо, що так зможемо хоч трохи людей привести на заміну побратимів», — ділиться Василь.
