1726

Містечко Славутич на Чернігівщині особливе — передусім через близькість до Чорнобильської атомної електростанції. Не територіальну, а професійну; це місто енергетиків, яке створили для працівників ЧАЕС після аварії у 1986 році. Саме тут мешкає більшість тих, хто і досі обслуговує вже зупинені ядерні енергоблоки в Зоні відчуження. Вони точно знають, що і як потрібно робити. Саме зі Славутича 24 лютого на зміну поїхали фахівці, які фактично опинилися у заручниках російських військових майже на місяць. Лише нещодавно їх змінили добровольці — які тепер теж заручники, бо невідомо хто і коли зможе замінити їх. «Бо хтось же має це робити».  

Днями з’явилися повідомлення, що росіяни добралися до Славутича і ніби робили спроби його окупувати. Повідомлялося, що окупанти захопили мера в полон, та встановили контроль над містом енергетиків. Майже без пострілів. Проте у самому місті їх зараз немає — люди мирним протестом змусили загарбників піти з міста. Умовою росіян було роззброїти мешканців та прибрати українську поліцію. Зараз навколо міста блок-пости російської армії, але у самому місті військових немає.

Олександр Купний, житель Славутича та ліквідатор, розповів «Слідству.Інфо», що відбувалося у містечку від початку війни до сьогодні. І чому його не спіткала доля інших окупованих міст.

Відпочатку війна наче оминала нас. Вона була довкола. Над нами літали літаки. За звуками авіації, гелікоптерів, ракет було зрозуміло, що це з Білорусі йде все на південь — на Київ, щось на Чернігів. Сам Славутич залишався осторонь, але розуміння того, що рано чи пізно прийдуть і до нас, було. 

Бо взяти під контроль Чорнобильську зону і залишити Славутич безконтрольним, напевно, було б нелогічно з їхнього боку. Місто все одно повинні контролювати загарбники, бо це персонал, який експлуатує станцію. Вони сподіваються, що вони тут надовго. Хоча це не так. Я вірю, що це не так. Славутич, я гадаю, для цієї мети — контролювати ЧАЕС.

Коли пролунала перша повітряна тривога вдень 24 лютого, було страшно. Але в мене бажання йти до так званого бомбосховища не було. Бо я знаю, що у місті справжніх облаштованих бомбосховищ немає. Ми живемо на першому поверсі у цегляному будинку. Він не складеться, як панельний може скластися, і у перший поверх рідко влучають.

Фото Олександра Купного

Облаштували собі все за всіма, так би мовити, правилами. У нас квартира виходить на обидва боки будинку, коридор посередині, вікна щільно завішані. У коридорі — матрацик, подушечки, і ось дружина у мене найчастіше там була. Я десь поруч чи в іншій кімнаті просто сидів. 

У нас 6 днів не було світла, перестало працювати холодне водопостачання і каналізація. Люди не знали, що робити із запасами, але погода допомогла — було холодно. Я, наприклад, вивішував відерце з запасами за вікно. Облаштовували холодильники на вулиці.

Фото Олександра Купного

Потім запустили котельню. Один із колег колись облаштував там газовий генератор, тому зʼявилося і тепло, і вода. Так ми не замерзли. Організували підвіз дрів, у деяких дворах були мангали. Люди обмінювалися всім, була взаємодопомога. Це був хороший привід нарешті познайомитися з сусідами. 

До цього ми чули, як Чернігів бомбили. І досі це продовжується. Активні дії у нас почалися десь 23 березня. Перші такі вже близькі. Надвечір стихло, 24-го посилилося і вже ближче до міста було. А наступного дня практично вже на межі міста, на блок-постах, у районі залізниці. І у кварталах, які впритул до в’їзду до міста. Це, власне, і була лінія вогню. У тих кварталах скло повибивало. Але так, щоби мінометами, гранатами закидати — ні, у місті цього не було, тож воно ціле. 

Фото Олександра Купного

Фото Олександра Купного

25-го увечері знову все затихло. Але почався час тривожної тиші: «а що буде завтра?» Тобто ці три дні ми були дуже напружені, знаючи, що відбувається в інших містах України. Було страшно. Гарячково читаєш новини. На щастя, зв’язок у нас продовжував працювати. 

Було тривожно-жахливе очікування, що буде далі. Знаючи, що у місті немає військових частин, немає ЗСУ, ми розуміли, що силами тероборони малоймовірно, що Славутич утримають. Все одно вони (росіяни — Ред.) увійдуть до міста. Страшно було думати, а що буде далі? Коли це все-таки станеться, як вони поведуть себе?

Фото Олександра Купного

Ці попередні дні від мера не було жодних повідомлень. Тобто у місті задавалися питанням: «а де мер взагалі?». З 8 березня від нього не було жодного повідомлення, раніше ж — регулярно. І 25-го десь ближче до ночі з’являється його пост. Загальний настрій такий позитивний, що мер на місці — не у самому місті, але віддалено контролює ситуацію. Ось такий посил. Забігаючи наперед, схоже, що ввечері 25-го він у полоні не був. Поліція ще числа 25-го виїхала. У військкоматі теж нікого не було. 

Фото Олександра Купного

З 24 березня у нас була комендантська година, яка продовжувалася півтори доби, до 10-ї ранку 26-го. Є телеграм-канал Славутицької міської ради, там з’являється повідомлення, мовляв, славутчани, настав час виходити о 9-й годині на мітинг. У нас із дружиною, чесно кажучи, виникло питання: треба виходити, але ж комендантська година. Зрештою її скасували.

Ми особливо довго не думали, що треба виходити. Я взяв прапор, камеру та пішли на площу. Люди поступово стікалися із різних кварталів. Народу зібралося дуже багато. Я з 1988 року живу у Славутичі, стільки людей не пам’ятаю. Якось був навіть момент, там у нас стояла невелика сцена, ще з давніх часів. Я стояв на ній і було видно, як невеликими струмками люди з кварталів підтягуються до площі. Такої картини я ніколи не бачив. Наше російськомовне, по суті, місто, вийшло. Я не думав, що стільки людей вийде. Я радий, що помилявся. Я навіть гордий за наших славутчан, що так багато вийшло людей. 

Фото Олександра Купного

Фото Олександра Купного

Мені складно рахувати на око. Але вся наша площа біля виконкому була зайнята людьми. Не просто одинично стояли, а щільно, як Майдан. Для Славутича це дуже багато. Були гасла, але жодного за звільнення мера з полону. Люди вийшли не для цього.

Фото Олександра Купного

Росіяни уже були в місті. І весь цей люд почав посилати їх за відомою адресою. Ніхто на них не біг, але йшли, показуючи, демонструючи, що ми без зброї і йдіть звідси, йдіть додому. Вони почали стріляти у повітря. І кидати всі ці світлошумові гранати із газом. І тут нам допомогла природа, погода. Був дуже сильний рвучкий вітер, здувало. Попадало тільки тим, біля кого вибухало. На жаль, один хлопець загинув від уламків, йому потрапило в голову. Ще двоє поранено. 

Фото Олександра Купного

Фото Олександра Купного

І ось такою ходою росіян удалося відтиснути. Вони повільно-повільно здавали назад і вимагали, щоб ми зупинилися. Тут з’явилися люди, які намагалися з ними вступити в діалог, поговорити, щоб вони спокійно пішли, що в місті озброєних немає. 

Потім з’явився мер у супроводі російських військових, наших не було. Що цікаво, на машинах був абсолютно новий знак — перекреслена буква О чи коло — на всіх, на техніці. Такого знака ніхто ніколи не використовував. Принаймні на іншій території України.

Фото Олександра Купного

Виглядали вони дуже впевнено та стримано, контролювали ситуацію. Видно було, що вони напружені — я стояв досить близько, знімав їх — бачив, що вони готові були застосувати зброю будь-якої миті, коли побачать чи відчують загрозу на свою адресу. Але агресивних дій від містян не було. 

Фото Олександра Купного

Коли вийшов мер, принесли гучномовець. Дали військовому, він почав пояснювати їхні вимоги: хочуть, щоб всі у місті, хто має стрілецьку зброю, добровільно здали; це не стосувалося мисливської зброї. Що вони патрулюватимуть місто на предмет виявлення озброєних осіб, а потім покинуть його, залишивши за собою контроль в’їзду та виїзду. Потім мер узяв слово, позитивне говорив, щоб зберігали спокій, що все буде добре. Вийшов наш батюшка Іоанн, з православної церкви. З Московського патріархату. І він українською мовою звертався до загарбників із проханням покинути місто і не завдавати шкоди. 

Росіяни потім патрулювали місто – вони їздили містом машинами і пішим ходом. Ще вчора зранку (у неділю, 27 березня — Ред.) вони були у місті, а в обід залишили місто. Але блок-пост, принаймні, на головному в’їзді до міста, контролюється ними. Щодо решти виїздів нічого сказати не можу.

Росіяни кажуть, що влада у місті залишиться наша, українська. Буде організовано щось на кшталт дружин з ветеранів МВС та добровольців для патрулювання міст — щоб уникнути якихось інцидентів, мародерств, залітних гостей. Комендантська година, звичайно ж, збережеться. 

Фото Олександра Купного

Зараз у місті є заслані козачки, зокрема, від Росії — зустрічаємо молодих людей, які навіть зовні не наші. Не знаю, як це пояснити — мабуть, жителі малих міст і сіл мене зрозуміють, бо вони вирахують чужого на раз-два. Чисто візуально навіть. 

Я не сказав би, що у Славутичі гуманітарна катастрофа. Швидше за все, є люди, які, можливо, навіть голодують, я не можу за всіх говорити. Але доставка товарів здійснюється депутатами; місцеві налагодили гуманітарну допомогу – відучора почали видавати і ми ось ходили отримували. Почали видавати й привезене раніше.

Комусь цукор дістається, крупа, макарони, імбир. Всім по-різному. Нам дали курку та вівсянку, трохи мандаринів. Аптеки у нас працюють. Мер казав, до речі, що інсулін завезли, а це важливо. У мене є інсулінозалежні друзі, вони дуже сильно переживали.

Магазини продовольчі не працюють. Там уже нема що купувати. До речі, спочатку Славутич врятувало те, що у нас п’ять великих мережевих продуктових супермаркетів, у них були власні запаси в магазинах. Це дуже допомогло місту спочатку, бо люди все розкупили і запаси магазинів перейшли в квартири славутчан.

В останню чергу розкуповували морозиво і шоколад. До речі, у перші дні війни алкоголь не закуповували. Народ не ломився скуповувати алкоголь, щоб запити горе, а купував те, що насправді йому для життя треба. Не горілка, а хліб. Організовували підвіз молока. Дехто вперше спробував парне, з-під корови. 

У нас може налагодитись нормальний виїзд бажаючих зі Славутича. Була інформація, що своїм транспортом можна поїхати, десь машин 15 виїхали. Виїздів зараз із міста небагато, через Чернігів вже давно закритий. Щодо виїзду з міста автобусами, то люди сумніваються, що їх повезуть у бік Києва — можуть вивозити до Білорусі та слідом до Росії. 

Дуже сподіваюся, що відновиться доставка гуманітарної допомоги. Принаймні, мер запевняв, що жодних перешкод доставці гумдопомоги не буде. І домовлятимуться, щоб її відновили. Бо ці попередні три дні, коли були атаки, до нас ніхто не їхав. Я цілком розумію людей — коли бойові дії довкола міста, їхати ризиковано.