Надія — українська військова, яка опинилася у пастці росіян в окупованому місті Куп’янськ, розташованому на південь від Харкова. Ще у лютому мер міста Геннадій Мацегора «здав» місто росіянам, які влаштували полювання на активістів та військових. Надію також розшукували — вона була змушена переховуватися у старому занедбаному будинку, а згодом взагалі тікати з міста. Коли жінка намагалася виїхати, її девʼять годин допитували на кордоні російські військові, так і не випустивши з окупації. Врешті їй допомогли виїхати місцеві, які заховали військову в машині з цивільними. 

Історія порятунку української військової — у матеріалі «Слідства.Інфо».

СКАЗАЛИ ПЕРЕВДЯГАТИСЯ В ЦИВІЛЬНИЙ І ТІКАТИ ХТО КУДИ 

28 грудня я звільнилася зі Збройних сил України, бо у мене закінчився контракт. Ми стояли під Волновахою і 7 грудня я потрапила до Маріупольського шпиталю з ковідом. Після виписки я ще тиждень побула у бригаді та повернулася додому — у передмістя Куп’янська. А вже 23 лютого поїхала в центр зайнятості, зайшла до військкомату — дізнатися, яка ситуація, бо вже було зрозуміло, що щось буде.

Я кажу: «Ну давайте вже, якщо я тут, то призивайте мене. Давайте мені повістку, буду проходити комісію».

За 5 хвилин я пройшла комісію у дівчат. Потім мені сказали, щоб 25 лютого о 8 ранку я прийшла з речами у військкомат, — мене відвезуть у 92-у бригаду. 

92-га бригада у лютому 2022 напередодні вторгнення / facebook

92-га бригада у лютому 2022 напередодні вторгнення / Facebook

Ця бригада стояла від нас кілометрів 70. Це Клугино-Башкирівка, Чугуїв (там розташовувався військовий полігон, — ред.) перед Харковом. Я приїхала додому, зібрала всі речі. А 24-го зранку мені подзвонив брат і сказав, що почалася війна. 

Вже ввечері у військкоматі нікого не було: вони десь поділися з моїми документами і мені нікуди було явитися. Вже Башкирівку бомбили, а у 92-ій бригаді дівчат повідпускали, сказали перевдягатися у цивільне і тікати хто куди. 

Я ж залишилася вдома без військового квитка. І десь приблизно днів за шість, вони (росіяни, — ред.) зайшли у наше місто. Спочатку там були бої: наші прикордонники та частина 92-ї бригади разом з іншими тримали місто. Потім усі пішли на Харків. 

Моє селище — Куп’янськ-Вузловий — знаходиться за 7 кілометрів від самого міста. У нас їх (росіян, — ред.) не було майже чотири тижні, вони до нас не заходили. Містечко розташоване так, що їм туди дуже лячно було заходити, бо ми як підкова закриті з усіх боків: річкою, лісами і залізничними коліями. І вони якби зайшли до нас, то потрапили б у пастку. 

Карта Харківської області

Карта Харківської області

Я не знала, куди себе подіти. Тоді люди дуже боялися — сиділи у підвалах і не знали, що відбувається. Паніка була. У магазинах все порозбирали: спочатку за тими цінами, які були, а потім — і за завищеними. У нас там є одна «любітєльніца руского міра», так вона бігала до всіх, хто торгує, і кричала: «Піднімайте ціни, пришло то время, когда только можно жить». 

Тоді все в магазинах зникло. Нічого не було — все було зачинено, люди не виходили на вулицю. Поруч із моїм домом є невеличкий продуктовий магазинчик, там хазяйка дала мені приміщення. Я в міській групі написала, що там пункт прийому допомоги для місцевих і для біженців. Люди несли туди одяг, ліки, взуття. Хто міг — ділився. 

ЗНАЙШЛИ ВІЙСЬКОВОГО І ВИНЕСЛИ ЗАМОТАНИМ У КОВДРУ

Десь 24 березня прийшла сусідка і сказала, що у селищі за лісом від мене, хвилин за 15 пішки, прийшли кацапи, знайшли військового і винесли його замотаним у ковдру. Ніхто не знав чи живий він, чи ні. Тоді мені сказали, що хлопець був із батальйону «Айдар», з моєї бригади. Тоді я зрозуміла, що треба ховатися. 

Місцеві заховали мене у закинутому маленькому будиночку. Цей будиночок такий — «розвалюшечка». Я там була вже з 26 березня. Навіть у вуличний туалет не виходила, бо всі сусіди — прокацапські. 

голова Куп’янська Геннадій Мацегора пішов на співпрацю з російськими окупантами, демонструють «планову роботу» /фото Instagram

Очільник Куп’янська Геннадій Мацегора пішов на співпрацю з російськими окупантами, демонструють «планову роботу» /Фото Instagram

Я сиділа там і відчувала страх. Знаєте, кожну секунду жахаєшся від найменшого звуку. Як проїде машина — серце колотиться, руки трусяться, постійно піт виступає. Кожну секунду здавалося, що це по мене. Думки були такі: як мене заберуть і розстріляють, то це добре. А як вони будуть знущатися і катувати, то це було дуже страшно. Я не спала тижнями. 

Одного разу знайомий під’їхав машиною прямо до воріт, коли було вже темно, я стрибнула в машину і він привіз мене до себе покупатися. Я тоді з балкону бачила, як літають гвинтокрили і бачила, яке життя в місті. 

Люди виїжджали в Донецьку область, бо там був зв’язок в одному селі. Одного разу вони мене взяли і ми поїхали туди. Я замаскувалася, одяг старий бабусин одягнула, перуку. Тоді я вперше побачила кацапів живих — ми їхали за їхньою колоною. Я змогла вперше подзвонити сину, сказати, що я жива. Син, коли почув мій голос, розплакався і скинув скріншот із нашої місцевої групи, що мене шукають. Там моя фотографія, всі дані про мене і написано: «У даний час займається диверсійною діяльністю на території Куп’янщини». І син каже: «Мама, нікуди не лізь. Я тебе прошу, нікуди не лізь». 

У мене був такий нервовий зрив, що я казала, що не витримаю тут більше і піду здамся. Тоді місцеві почала шукати, хто зможе мене вивезти. Вони шукали десь місяць, може, півтора. У нас є перевізник, у нього був автобусний парк. Він почав вивозити людей на неокуповану територію України і в Польщу. Спочатку це коштувало пʼять тисяч гривень, потім — шість. Але туди неможливо було потрапити — туди були записані тисячі людей. І не завжди їх випускали. 

Я СТАРШИЙ СТРІЛЕЦЬ, АЛЕ КАЗАЛА, ЩО ЛИШЕ КУХАР

Мені навіть соромно про це казати, але мені порадили, що можна виїхати через кацапів. І я поїхала. Я хотіла через кацапів, а потім через Країни Балтії їхати в Україну. Місцеві попросили знайомого таксиста і він мене повіз. Ми взяли оцю міграційну картку, я не могла навіть ручку в руки взяти — мене всю трусило, то він за мене заповнив. 

Там забрали телефон, паспорт — як у всіх. І всі швидко проходять, 5 хвилин — і йдуть далі. Потім обшук, беруть відбитки пальців, ДНК, здається. Всі проходять, а мене не викликають. 

Тоді чоловік виходить і каже: «Ви — Надія?« Кажу: «Так». То ходімо. Я кажу: «У тюрму?» Він каже: «Та ви не поспішайте. Ви туди ще встигнете».

Загалом, мене мурижили дев’ять годин. 

Надія з українськими військовими під час служби/ Facebook

Надія з українськими військовими під час служби/ Facebook

У них немає доступу до інтернету, але я дуже боялася, що вони зайдуть на мою сторінку у Facebook і побачать, як я там написала «Кацапи, здохніть» і все таке.

Вони мене постійно питали про «Вконтакте»: чи була у мене там сторінка, що я там писала, яка була символіка на сторінці. Останнім мене допитував ФСБ-івець. Це було недовго, може, хвилин 20 — він мене розпитував, ким я була в Збройних силах. Було зрозуміло, що вони у якійсь базі вирахували, ким я була. Проте вони навіть не знали моєї посади. Тобто, я була і кухарем, і старшим стрілецем, але я казала, що лише кухар. Я вдавала з себе дурника.

Вони мені казали: «О, це ж у вас немає зв’язку, ви ж не знаєте, що відбувається. А ви знаєте, що у Маріуполі і Бучі все поставне?» Я робила круглі очі і казала «Та ви що!» Вони почали розпитувати про бригаду, у якій я служила, але я казала, що нічого не знаю. Що я кухар і моя справа — каструлі. Казала, що я постійно була в нарядах на кухні.

Ну такого дурника вдавала… Вони зрозуміли, що з мене нічого не візьмеш, віддали мені мій паспорт і сказали: «Щасливого шляху додому» (у Куп’янськ-Вузловий, — ред.). Тобто, не випустили далі. У тюрму не взяли, бо по-перше, вік — мені вже пʼятдесят сьомий рік йде, а, по-друге, я з себе такого дурника вдавала, що вони навіть не дивилися мої татуювання.

Це була моя перша спроба вибратися звідти. А друга спроба була 3 червня. Знайомі знайшли хлопця, який вивозив дружин наших прикордонників. Я кажу, що я військова, а він каже, що таких і вивозить. Кажу: «У мене з собою будуть документи, буде УБД, будуть мої нагороди. Я зможу це вивезти?». Він каже: «Так, я все заховаю».

Це коштувало мені 4 тисячі гривень, хоч їхати там було кілометрів може 60-80. 

ВЖЕ НЕ СПОДІВАЛИСЯ, ЩО МЕНЕ ПОБАЧАТЬ

Для виїзду з Купʼянська час від часу є такий неофіційний зелений коридор. Тобто, він ніким не оголошений, але таксисти, люди, які заробляють гроші, знають. Вони везуть людей до дамби через кацапські блокпости. Я проїжджала девʼять, а зараз, кажуть, вже одинадцять блокпостів. Я не знаю, може вони (водії, — ред.) там платять цим кацапам, але кажуть, що наче гроші не платять, але цигарки «стріляють», з сумок крадуть. Від останнього блокпосту десь 2-3 кілометри до дамби — коли не пропускають, люди йдуть пішки до цієї дамби.

Евакуація людей через дамбу на Харківщині / скріншот з відео

Евакуація людей через дамбу на Харківщині / скріншот з відео

На всіх блокпостах стояли «ЛНРівці». А на сьомому вже були кацапи, вони дуже ретельно перевіряли — тоді дуже багато машин розвернули. У нас у машині було восьмеро дорослих і четверо маленьких дітей. Як під’їжджали до кожного блокпоста, то мами казали дітям: «Діти, кричіть, кричіть!». Одна дівчинка запитала: «Мамо, кричати «Росія — сука»? Вона каже: «Ні, таке не кажи, ти плач тільки». На цьому блокпості нам сказали, що нікого не випустять, бо Україна «замінувала дамбу» і там йдуть бойові дії. Тоді з усіх машин жінки брали дітей, бігли туди вперед до цього блокпоста, падали на коліна і плакали — просили випустити з дітьми. Оце завдяки цьому нас і випустили. Так би я не вибралася. 

Оскільки росіяни дуже поспішали, вони не перевіряли сумки, а тільки брали паспорти і переписували дані. У них там не було інтернету, тому вони не знали, хто я.

Коли ми йшли по дамбі, у мене почали підкошуватися ноги. Там люди почали кричати «Слава Україні» — тоді у мене почалася істерика, я просто не могла зупинитися і ридала. Це було… не передати словами. Мене відвезли в Харків на стадіон «Металіст». Там вже годували, була реєстрація тих, хто виїхав, і були бесіди з СБУ й українською контррозвідкою. Хлопці з контррозвідки самі були в шоці. Кажуть, що вже не сподівалися, що мене побачать. Так що це був мій останній шанс. 

Я з 2014 року була волонтером. Спочатку допомагала біженцям, які зі Слов’янська приїхали до нас. А потім почала знайомитися з військовими — кілька років працювала з посилками на фронт. Потім почала їздити на фронт сама: жила з хлопцями, готувала їм їсти. Вони мене всі мамою називали. Так і досі звуть. Мої хлопці були під Маріуполем… Я втратила дуже багато своїх друзів. Ті, хто залишились, зараз воюють. Ось сьогодні хлопці посилку від мене отримали і ще до них сьогодні мішки поїдуть. Ми постійно на зв’язку. 

Читайте також: Викрадені росіянами: деталі зникнення українців та дії держави для їхнього порятунку