Інформація про утримання Росією українських полонених у СІЗО №1 в окупованому Криму з’явилася ще наприкінці жовтня. Однак не було свідків, які могли б розповісти про те, що відбувається безпосередньо в ізоляторі. «Слідство.Інфо» змогло поспілкуватися з чоловіком, який знаходився у цій катівні, влаштованій російськими військовими.
Журналісти «Слідства.Інфо» записали розмову з українським військовим Василем Бубою, який погодився розповісти про умови полону та про те, як йому вдалося вижити й вийти на свободу. Росіяни затримали чоловіка у селі Чонгар на Херсонщині, бо запідозрили у співпраці із ЗСУ. Спершу возили по катівнях області, а потім посадили до СІЗО №1 в окупованому Сімферополі.
Василь Буба — колишній український військовий, який пережив полон в окупованому Криму
Василь Буба родом із села Чонгар Херсонської області. Усе життя був військовим. У радянські часи служив на атомних підводних човнах стратегічного призначення, а у 1989 році вийшов на пенсію.
Коли російські війська вторглися на територію України у 2014-му, Василь пішов захищати Батьківщину. Протягом року (з серпня 2014-го по вересень 2015-го) чоловік служив у 79-ій бригаді ЗСУ. Після звільнення зі служби Буба працював головним інженером на Контрольному пункті в’їзду-виїзду «Чонгар», допоки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
«ЗДАЛИ, ЩО АРТИЛЕРИСТ»
Перший раз мене затримали 27 березня у Генічеську як учасника бойових дій і активіста, плюс я співпрацював з «Правим сектором», «Айдаром» та іншими. Тримали у підвалі училища півтори доби. Також затримали двох моїх синів. Коли відпустили, я навіть на вулицю намагався не виходити, хіба тільки у магазин і все.
Вдруге мене забрали 17 червня. Заарештували, бо у Чонгарі зрадників вистачає. Злили, що я артилерист. Я в 79-ій бригаді був на посаді командира самохідної артилерійської установки. Разом зі мною забрали мою першу дружину, з якою я 8 років не жив. Нас вивезли «на підвал» у Генічеськ, 18 червня приїхали ФСБовці й почали мене катувати струмом. Потім завезли у Херсон в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання, — ред.), я там просидів до 23 числа, а зранку — підняли і забрали. Єдине, що просив, щоб колишню дружину відпустили. Якось вдалося вмовити.
Мене дві ночі тримали з Максимом. Він капітан, який займався радіолокаційними антенами. У 2021-му вийшов на пенсію і продовжував працювати, наскільки я пам’ятаю. Максим здавав позиції орків на аеродромі «Чорнобаївка». А потім його вирахували і десь на початку червня арештували. Він, звичайно, тримався, хоча і струмом його били, катували конкретно, знущалися над ним. Потім привели дружину з дитиною, 15-річною дівчинкою і сказали: «Дружина нам не треба, а дівчинку можемо пустити по руках».
КРИМ. КАМЕРА №184
Нас з Максимом привезли у Сімферополь, де ми просиділи у підвалі ФСБ майже дві доби. Над нами там знущалися. Вже з підвалу ФСБ повезли у сімферопольське СІЗО №1 (проспект Леніна, будинок 4. Камера №184). Це було 25-го ближче до вечора, ну і був жорсткий, дуже жорсткий прийом. Мене десь хвилин 40 допитували.
Я просидів два тижні у 6-містній камері один. Потім росіяни підселили 28-річного Володимира з Мелітополя, він виїжджав з цивільною дружиною у Болгарію, їх мала зустріти сестра у Криму. І на Чонгарі телефони перевірили. Його телефон пропустили через комп’ютер і так хлопець потрапив у сімферопольське СІЗО. Дівчина в нього вагітна, у січні має народжувати. Володя зашуганий був конкретно.
Потім у липні, десь приблизно тижні через два, до нас вже заселили третього — Олександра Новацького (поліцейського, якого російські військові викрали у Херсоні, — ред.).
«РОЗСТРІЛЯЙТЕ, ЩОБ НЕ МУЧИВСЯ»
Якщо щось росіянам не подобалося, то ми «отримували». Вони заходили в камеру і просто били по ногах, нирках, спині, якщо почули щось не те, або якщо йде ранкова «перезмінка» цих вертухаїв (тюремні наглядачі, — ред.). Могли шокером вдарити.
Отримували, всі отримували. Олександр Новацький часто співав гімн України. Він пісню «Червона калина» добре виконував. Може, росіяни і чули…
Був період, коли Новацький сильно перехворів на застуду. Не дивно: матрац, подушка, все просто промокло до самої підлоги. Важко було ліків випросити. У мене ось, наприклад, відкрилася дуже сильна внутрішня кровотеча. Хотів попросити, щоб зводили до лікаря… Ну, можемо, кажуть, зводити зараз, на пару поверхів нижче і так «вилікувати».
Слава богу, почали книжки давати. Хлопці читали, хоч відволікались… Звичайні радянські книжки. «Як гартувалася сталь», наприклад.
Саня читав нам вголос, тому що у мене з зором погано, то просили — читав. Якось теж і плакав… Книжку читає, а сльози течуть. Тому що ніхто нічого не знає: де ти, що ти.
Я вже сам просив цих придурків: «та виведіть вже, розстріляйте, щоб я не мучився… яка мені, нахрін, різниця, де ви мене вб’єте». Тому що там морально давлять на людей так, що далі нема куди.
«ДУМАВ, ЩО З’ЇДУ З ҐЛУЗДУ»
Мене просто корчить від цього всього. Я навіть коли говорю, то сам чую, що починаю заїкатися. Мені важко це все згадувати… Я коли дивлюся, як після звільнення Херсона почали показувати, де оце хлопців усіх кидали по підвалах, у мене просто сльози течуть.
Давить. Психологічний стан будь-якої людини давить. Я коли два тижні один посидів, то думав, що взагалі з розуму зійду. Потім оце парубка підсадили, а тоді Олександра і трохи веселіше стало. Вже коли троє, то можемо про щось поговорити.
Так само людина ламається, якщо їй не дають спілкуватися з кимось рідним, а тим паче якщо близькі не знають, де вона, то дуже важко це все винести.
Там більше психологічно людей стараються кінчити, щоб вони пригнічені були морально. Тому що фізично люди потроху звикають. А от психологічно…
«ТРАДИЦІЙНІ» ЩОТИЖНЕВІ ДОПИТИ
На момент мого звільнення у СІЗО було ув’язнено 51 людину.
Допитували. Раз на тиждень — стабільно. Якщо там ФСБовці молоді були, то могли пресонути, а старші, яким 40–45 років, то вже трохи спокійніші. Олександра Новацького допитував навіть якийсь підполковник. А у нас був, прізвище я його не знаю, але за званням точно капітан. Куратор оцих усіх, які на третьому поверсі сиділи.
Там навіть дівчинка, наче Наташа, через камеру від нас сиділа, просто в одиночній з березня, уявіть! Потім її перевели десь через два тижні до того, як мене випускати, туди ближче, де кабінет наглядача знаходиться…
На допитах задавали такі тупі питання. Не відповідаєш, то значить — отримаєш. Якщо в плюс їм не будеш говорити, будеш заперечувати, то теж вигрібатимеш.
«ДЛЯ НИХ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ НІЧОГО НЕ ВАРТЕ»
Я там зрозумів, що для них людське життя нічого не вартує. Рівно нічого. Наскільки я знаю, з ізолятора у травні вивезли трьох 200-х, а в липні — ще двох. Хлопців я усіх пам’ятаю, які там були з Херсона, по прізвищах, поки ще не забув…
Якось арештували одного поліцейського й зґвалтували його дубинкою. Через три дні хлопець повісився. Там людей просто кінчали.
Привезли в ізолятор жінку 56-го року народження, от уявіть собі! Це я точно пам’ятаю. Там жіночих пару камер було.
«СПІВПРАЦЯ» З ФСБ
Мене змусили підписати документи. Я сказав, що пишіть, що хочете, що завгодно, я все підпишу. Так вони навіть вказали паспорт закордонний. Хоча я в житті не отримував закордонний паспорт. Став говорити, що це не мої дані. Там молодий хлопець був, лейтенант юстиції Тищенко П.О., він десь із Краснодарського краю. Він почав сильно збурюватися: «зараз договоришся, що взагалі не вийдеш. Тому підписуй те, що є». Та мені в принципі без різниці, що там було написано. От я підписав, хоча й заднім числом, 25 серпня, а підписував 26-го.
Там всяка маячня у документі. Що я хочу співпрацювати з ФСБ і все інше. Ага, я прямо бажанням горю співпрацювати.
Мене і в березні так само змушували підписувати документи. Кожен раз підходили, коли на колінах стоїш, все туго зав’язано, тобі дихати нема чим, а на колінах десь, як мінімум, 8 годин простояв у холодному підвалі. Повністю зв’язаний, наручники «ніжність» так застібнуті позаду, що руки досі німіють. Підходили і казали: «якщо у вас вийде дізнатися щось про «Азов», «Аскер», «Айдар», «Правий сектор». Якщо хтось з’явиться, то обов’язково докладіть нам».
Ну довелося підписувати. Через кожні 30–40 хв приходили до тебе і на вухо так: «ну ти ж не забувай, дєд, що в тебе ще п’ять внучок у Чонгарі знаходяться, можемо тобі привезти на зустріч». Така от ситуація. Просто кінчені люди.
«НАДТО СТАРИЙ — НЕ ПОТРІБНИЙ»
Як відпустили? Я так зрозумів з розмови з одним зі слідчих, що я занадто старий, типу «ти вже нам не потрібний і все інше».
Мені сказали, що ще тиждень посидиш і ми тебе відпускаємо. Я думав, що у Чонгар мене вивезуть, а потім поїдуть у бік Херсона, але вийшло так, що повезли в Олешки (місто в Херсонській області, — ред.). Двох вивезли — мене і Едуарда. Він теж або капітан, або майор на пенсії. Тільки у лютому оформився на пенсію, сам київський, приїхав якраз перед початком бойових дій у Херсон, якісь там сімейні проблеми вирішити з прийомними батьками. І його так само «доброзичливці» по під’їзду здали. Він з березня був арештований. Від нього взагалі сама шкіра і кістки лишилися.
У нас не було ні телефонів, ні документів. Я спитав, де мій паспорт і телефон — нема. Добирайтеся, як хочете. Ще нам пощастило, що люди не відмовили у грошах і Антонівський міст був роздовбаний, лише паром ходив. Ми успішно доїхали першим катером на Херсон. Добре, що зранку встигли, бо якби потрапили б на вечір, то 100% пішли б по новому колу (у полон, — ред.), оскільки там якраз прильоти були на мосту і росіяни робили обшуки. У нас із Олександром Новацьким був варіант, якщо мене на Чонгар не вивозять, то у Херсоні я заїжджаю у його квартиру і сиджу там аж до визволення.
Читайте також: «Автоматом по голові — і забрали»: росіяни не підтверджують, що тримають у полоні поліцейського з Херсона
У Василя Буби лікарі виявили онкологію. Наразі він з дружиною живе у родичів в Нікополі та готується до проходження шостої хіміотерапії. Попереду чергова операція і невідомо, скільки ще триватиме його лікування.
Про Олександра Новацького, який залишився у СІЗО №1, на сьогодні інформації немає. Перебування чоловіка в полоні Росія не підтверджує ані рідним, ані офіційним органам. Журналісти «Слідства.Інфо» розповідали про його історію у відеоматеріалі.
Точна кількість українців та українок, яких росіяни викрали й незаконно утримують в окупованому Криму чи Росії, нині невідома.
