43-річна Юлія працювала реабіліторогом у Маріуполі. У перші дні війни її мали вивезти з міста, але на вулиці вона зустріла сім’ю знайомих, яким не було куди йти. Юлія прихистила їх у себе і вирішила залишитися, щоб допомагати ції сім’ї. Так вона провела місяць під постійними обстрілами і ледве залишилася живою. Зараз жінка разом з родичами у Кропивницькому.
Юлія поділилася зі «Слідством.Інфо» фотографіями та спогадами про майже місяць виживання під обстрілами у Маріуполі.
«ЮЛЯ, МИ, НАПЕВНО, ДО ТЕБЕ»
24 лютого, коли ще був можливий виїзд з міста, я вийшла на роботу. Я працюю реабілітологом та адміністратором у Центрі з лікування хребтів та суглобів, і мала видати людям зарплату. Не хотілося підводити колектив.
З 2014-го ми звикли до життя біля обстрілів — тоді я вже виїжджала з Маріуполя на два місяці до Кропивницького. Цього разу також можна було виїхати на самому початку військових дій, але вже за декілька днів виїжджати з міста стало небезпечно. Я не виїхала і вийшло так, що я там застрягла. Мене мали вивезти батьки хлопця моєї доньки, вони вибиралися з Маріуполя і планували заїхати по мене.
Я живу у Жовтневому районі міста. Кілька днів я чекала на цих людей і облаштовувала побут. Одного дня я вийшла по технічну водою неподалік дому, і зустріла по дорозі знайому сім’ю. Це були давні друзі моєї доньки: Тетяна, трохи старша за мене, її 22-річна донька Ангеліна (віку моєї доньки), та 77-річна мама Тетяни. Вони йшли з району, де вже точилися бої. Тетяна підійшла до мене і сказала: «Юля, ми, напевно, до тебе. Або до батька, якщо він нас впустить». Тоді у її батька вже жили 8 людей, яких він прихистив.
Я потрапила у складну ситуацію, бо мене вже десь мали чекати батьки хлопця доньки. Але я не змогла покинути друзів, тому не прийшла на місце зустрічі з харків’янами і зрештою втратила з ними зв’язок.
Сусіди Юлії, які лишились у Маріуполі / фото надані Юлією
КІТ ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ
Так ми почали з цією сім’єю жити у мене. Розпалювали біля дому багаття і готували їжу. У нас однопід’їздний будинок і дуже дружні люди: ми всі разом збиралися і готували 12 казанків їжі на весь дім.
Спочатку я спала на підлозі у коридорі, а потім перейшла до дитячої кімнати. Коли розбомбили пологовий будинок все пішло в нашу сторону — тоді була дуже неспокійна ніч. Я погано спала і наступного дня була втомлена — хотіла трохи полежати вдень.
Зі мною завжди спить мій кіт, а тоді він пішов до іншої кімнати і ліг біля собаки Ангеліни. Я вийшла на балкон шукати його, і почула різкий гул, наче летить щось величезне. Раптом стався вибух. Я побачила уламки, пил, скло, бетон та пісок, які валились у наш передпокій. Саме туди, де я мала тільки що спати. Мене це приголомшило, я вдарилась головою об стіну і у вухах все почало дзвеніти.
Ангеліна забрала собаку та кота, і ми вибігли на вулицю. У торець будинку влучив снаряд. Перед будинком стояв мій сусід, у нього були закривавлені руки і поранена нога. Він тримав казанок з пловом і сказав: «А я вам розігрів плов. Юль, у тебе ж гості, вам треба поїсти».
Юлія біля свого будинку в Маріуполі готує їжу на вогні / фото, надані Юлією
«ТЬОТЯ ЮЛЯ, МИ ПОМРЕМО?»
Ми вибігли у сусідній будинок, але там також було полум’я. Тоді ми побігли через парк у будинок 77-річної мами Тетяни. У ньому вісім під’їздів і ми зайшли у підвал. З собою ми нічого не встигли взяти — лише воду та тварин.
У підвалі просто над тобою висять труби, а під ногами — земля та каміння. Спочатку нас не хотіли пускати, але потім ми пояснили ситуацію і нам дали розміститись у вільній кімнаті. Інші підвали будинку люди облаштували для себе: натягали матраців на підлогу, все обладнали. У нас всього цього не було, ми тільки винесли стільчики і першу ніч спали на них. Я знайшла нішу в стіні, згорнулась там і поклала під голову цеглину — так і спала.
Наступного дня один хороший чоловік з першого під’їзду, Міша, виніс нам спальний мішок і покривала. Лише на другий-третій день ми змогли піднятись на другий поверх, де квартира Таніної мами, щоб взяти елементарні речі. До того були постійні обстріли. Так ми прожили десять днів.
Їжі не було і Ангелінка нам виділяла по половинці вареної картоплі або яйця. Ми ділили чашку води по ковтках: їх троє, я четверта і дві тварини у нас: собака та мій кіт Лекс. Ми пили всі по ковтку і залишали собаці та коту. Я постелила Лексу у підвалі дві свої майки, щоб він на них спав.
Вночі 12-го та 13-го березня все горіло — це були найважчі дні. Літаки парами літали та скидали по 4 бомби. Ми почали розрізняти все це: гаубиці, міномети… Три дні взагалі не могли вийти на вулицю. Вночі по нас бігали щурі, а Ангеліна весь час питала: «Тьотя Юля, ми помремо?».
Підвал 8-під’їздного будинку, в якому Юлія та сім’я її друзів перебували десять днів / фото, надані Юлією
«ТУТ ЛИШАТИСЯ НЕ МОЖНА»
Їжі не було. І на якийсь день під цією канонадою вибухів я вирішила, що треба знову бігти додому по речі та продукти. Там йти десь 7-10 хвилин, але ми добиралися туди хвилин 20-25 через парк. За пару днів там вже була випалена земля.
Ми вибігли і на півшляху зрозуміли, що можемо зараз загинути. Ховались у канавках біля під’їздів, де сходи. Таня хотіла повернутись, але я казала: «У тебе мати і дитина, чим ми будемо їх годувати?».
Весь мій будинок уцілів, але жити там неможливо. У Тані не можна було навіть зайти у під’їзд — все обвалилося. Ми взялися за руки і вона каже: «Юль, давай не будемо розходитися». Хоча багато хто радив бігати окремо. Ми бігли спочатку до неї в інший район, а потім на зворотному шляху — до мене. По дорозі ще погодували Таніну племінницю в іншому підвалі.
Все навколо згоріло, всі наші будинки. Воно палало і дотлівало дві або три доби потім.
Поки ми бігли, у дворах бачили могили, трупи скрізь. Ми були у такому розпачі!
Коли почали падати бомби і був сильний обстріл, дядя Міша просто взяв велосипед (це була десь друга години ночі), попросив мене підштовхнути його і поїхав. У нього була тільки пляшка води і ліхтарик. Він сказав: «Юль, тут лишатися не можна».
У НАС НЕ БУЛО КОЛОНИ, МИ ЇХАЛИ ОДНІ
Одного дня батько Ангеліни, у якого вже інша сім’я, знайшов нас і забрав дівчинку з собою. Він вивозив дружину та дітей за місто. Ми з мамою Ангеліни та бабусею лишилися, але наступного дня він неочікувано повернувся по нас, бо забирав іншу частину своєї сім’ї. Ми набилися до нього в авто, і разом з Танею сиділи у багажнику.
По дорозі заїхали на секунду до мене додому. Я схопила якісь продукти в дорогу і собі джинси, бо речі на мені вже можна було викидати. І в цей час дивлюся — їдуть танки з позначкою «Z». Вони просто шурували по нашій прекрасній алеї, через всі лавки. Це алея, куди ми завжди виходили гуляти. Мені здалося це таким звірством. Таке враження, що ніхто нічого не жалів, просто без цілі руйнували.
Коли ми їхали в машині з міста, у нас просто текли сльози — ми бачили, що наше місто палає. Місцеві тягли зі складів магазинів на візках воду. Це було вже 20 березня.
Ми приїхали в Ялту (смт у Донецькій області на березі Азовського моря, — ред.), де мене вже чекала моя подружка. Вона домовилася зі своїми знайомими, щоб вони взяли мене до себе в машину. Там була сім’я з дітьми та бабусею. Чоловік, який керував авто, мав поранення в очі, і потрібна була людина з водійськими правами на підстраховці. Але він весь час сам їхав за кермом, бо якби я його підмінила, його могли б не пропустити. У нас не було колони, ми їхали одні.
На блокпостах нас питали, куди ми прямуємо і просили показати документи. Питали, чому ми їдемо саме туди. З Маріуполя випустили більш-менш легко, а ось у Ялті вже більше допитували.
Просили відкрити багажник, обдивлялися всі сумки, шукали зарядки — їм треба була певна зарядка для телефону. На одному блокпості у нас ввічливо попросили подарувати їм ліхтарик з бардачка.
Деяких чоловіків аж до трусів роздягали. Дивилися у телефони. А я свій телефон заховала під переноску свого кота Лексі.
На одній ділянці нас зупиняли через кожні 200 метрів. Після Пологів (місто у Запорізькій області, — ред.) уже був наш блокпост. Я не могла повірити, що через таку коротку відстань — Україна.
Зараз я дісталась родичів у Кропивницькому: у мене тут тато і двоє братів. З чату будинку я бачу, що сусіди, які там залишилися, охороняють дім. Будинок наш вцілів: без вікон, частково розтрощений, але стоїть.
