З перших днів повномасштабного вторгнення російські війська зайшли в Запорізьку область. У селі Озерне росіяни зайняли колонію, працівникам якої довелося обирати — працювати на окупантів чи звільнитися.
Про життя в окупації та шлях працівників місцевої колонії до свободи йдеться у відеоматеріалі «Слідства.Інфо».
Веселівський виправний центр №8 знаходиться у селі Озерне на Запоріжжі. Після окупації села місцеві зрадники почали активно жалітися на проукраїнських мешканців. У колонії росіяни знущалися з ув’язнених, а працівників виправного центру переслідували за відмову ставати на бік окупаційної влади.
«ВМИКАЛИ МУЗИКУ, ЩОБ НЕ БУЛО ЧУТИ КРИКІВ»
Олександр Фурса живе у селі Озерному більш як 25 років, і вже понад десять років працює директором підприємства, яке знаходиться на території колонії. Ув’язнені отримують заробітну плату за роботу на об’єктах підприємства: фермі, майстерні, току тощо. Чоловіки виробляють продукцію, яку потім продають українському бізнесу.
Після окупації села Олександр продовжував керувати підприємством до 30-го вересня, поки установа працювала за українським законодавством, а після так званого референдуму колонія перейшла під контроль росіян.
Олександр та декілька його колег не захотіли співпрацювати з окупантами, тому прийняли рішення піти з роботи. Вже через кілька днів до чоловіка прийшли озброєні військові РФ.
Олександр Фурса — керівник підприємства, на якому працюють ув’язнені Веселівського виправного центру №8
«До мене приїхали озброєні люди, нас із дружиною розділили, мене завели в дім, копирсались у наших речах, потім повалили мене на підлогу, почали буцкати ногами, питали, чого я перестав працювати», — розповідає Олександр Фурса.
Чоловіку одягли на голову пакет, посадили в авто і вивезли до місцевого райвідділку, де його тримали у камері протягом вісімнадцяти діб.
«Мене вивели з машини й помістили в камеру, там був ще один хлопець. Води давали дві баклажки на день — попити, помитись, випрати речі та змити туалет. Оце була вода, галет і сирок. І так 18 діб», — згадує Олександр.
Чоловіка допитували та схиляли до співпраці. Щоб не було чути криків утриманих, біля кожної камери окупанти гучно вмикали музику.
«Під кожною камерою стоїть колонка, і музика грає від підйому і до відбою. Ранок починається з гімну Росії, і потім все підряд. Це щоб не було чути крики. Але інколи там таке робили, що і музика не допомагала», — пригадує чоловік.
Одного дня Олександра вивели з камери і вивезли у поле. Чоловікові віддали речі й відпустили.
«Вони поставили мене на коліна і лишили. Сказали, що через 5 хвилин можу йти», — розповідає Олександр.
Наступного дня він разом з чоловіком своєї колеги Ольги, яку напередодні депортували, вирішив виїжджати з окупації.
«БОЯЛАСЬ, ЩО МОЖУТЬ ВИСТРІЛИТИ В СПИНУ»
Ольга — продавчиня у магазині Веселівської колонії. Ув’язнені, які заробляли гроші на підприємстві, купували там собі побутові речі: капці, цигарки, засоби особистої гігієни. З початком окупації підприємство перестало заробляти і магазин довелось закрити.
Жінка відмовилася голосувати на так званому референдумі та всіляко намагалася підтримати людей під час окупації села.
Ольга — продавчиня магазину, розташованого на території Веселівського виправного центру №8
«У мене був старий прапор, я його розірвала на шматочки, зробила з нього стрічки, і ці стрічки розвісила вночі на стовпи. Колаборанти зрозуміли, хто це може зробити, і одразу показали на мене», — пригадує Ольга.
Одного вечора до жінки прийшли російські військові. Вони забрали Ольгу і повезли спочатку у відділок міліції, а потім у Василівку на блокпост. Там жінка зрозуміла, що її депортують.
«І він мені зачитує той вирок. Що мене депортують з Запорізької області, що я дискредитую Російську Федерацію, викрикую фашистські лозунги, співаю фашистський гімн, і що я схильна до тероризму», — говорить Ольга.
Жінка пригадує, що російські військові змусили її йти по замінованому полю: «Я йшла і не озиралась. Десь хвилин 40 не озиралась. Я трохи боялась, що мені можуть вистрілити в спину».
Ольга пройшла п’ять годин і вже на підконтрольній Україні території її підібрав водій мікроавтобуса, який вивозив жінок з Маріуполя до Запоріжжя.
«КОГОСЬ НЕ ВИПУСТЯТЬ — ЗАЛИШАЄМОСЬ УСІ»
Після звільнення з 18-денного полону Олександр Фурса разом зі своєю дружиною і Андрієм, чоловіком Ольги, вирішили тікати з окупованого села. Однак обидва чоловіки були у списках росіян, тому виїхати через блокпост військових РФ у Василівці вони не могли. Єдиний шлях на підконтрольні території України — через окупований Крим і Грузію.
«Ми домовились, що якщо когось одного не випускають, то ми всі залишаємось і будемо шукати інші шляхи виїзду», — пригадує Андрій.
Андрій і Ольга — мешканці окупованого села Озерне
На окупованій території їх майже не перевіряли, а на прикордонних пунктах з Росією та Грузією Олександра Фурсу протримали близько п’яти годин та врешті відпустили.
На прикордонному пункті з Абхазією проблеми виникли вже в Андрія. Він не мав закордонного паспорта і намагався виїхати по внутрішньому. Андрій пішов на хитрість і сказав, що український паспорт нового зразка вважається і закордонним.
«Я даю свій внутрішній пластиковий паспорт і кажу їм, що у нас в Україні, що закордонний паспорт, що український — це «два в одному», бо у нас вже все по-європейськи», — сміється Андрій.
Чоловіка пропустили, і за сприяння місцевих посольств усі потрапили до Молдови, а звідти виїхали в Україну.
Олександр Фурса говорить, що чоловіки відчули полегшення, коли пройшли кордон Російської Федерації з Грузією: «Я тоді вже розумів, що ми у всякому випадку доберемось додому».
Зараз Олександр з дружиною, Андрій та Ольга живуть на підконтрольній території України й сподіваються, що скоро повернуться додому.
«Я впевнений, що ми туди повернемось. Що ми будемо працювати далі, а вони підуть. Ні на хвилинку я не засумнівався, що все буде добре», — каже Олександр.
Читайте також: «П’ятьох розстріляємо — і всі будуть шовкові»: як живуть ув’язнені в окупованій колонії на Запоріжжі
