14944

Ігор та Ірина — подружжя з Харкова, у чий будинок зранку 24 лютого влучив снаряд. Майже одразу вони виїхали з міста, але до безпечного місця добралися аж за чотири доби. Ночували на заправках та ховалися від вибухів. Дорогою відправили доньку з онуком за кордон, а самі вже понад місяць мешкають у спортзалі закарпатської школи на кордоні з Румунією. 

«Слідство.Інфо» поспілкувалося з подружжям та розповідає історію однієї з тисяч українських сімей, якій довелося втекти від війни та облаштувати своє життя там, де знайшли безпеку.

Пожружжя Ігор та Ірина

54-річний Ігор та 53-річна Ірина багато років поспіль займалися виготовленням та встановленням вікон у Харкові. Кажуть, ставили вікна військовим та учасникам антитерористичної операції на Донбасі. Справи йшли добре, купили квартиру в новобудові, все у ній облаштували власноруч. Але сталося 24 лютого — у перші ж години війни у їхній будинок та у будинок доньки влучили російські снаряди. У доньки Тетяни, яка у Харкові працювала ендокринологом, повибивало вікна.

Налякані раптовими обстрілами, вони схопили найважливіші речі і вибігли з будинку. Сіли у дві машини: Ігор з Іриною — в одну, а донька Тетяна зі своїм 5-річним сином — в іншу.  Ігор пригадує, як важко було прощатися з тим, що з любов’ю створювали роками.

«Ми купували квартиру у новобудові, там взагалі нічого не було — ми все робили самі, кожну шафку. І коли почався обстріл нашого будинку, чесно скажу, я підійшов до шафи, і я не знав, що там брати. Виявляється, це такий мотлох. Я взяв куртку, штани, і все. Усередині холод, все зупинилося», — пригадує чоловік.

Фото снаряду біля дитячого майданчика на подвір’ї Тетяни — з архівів Ігоря

Коли сім’я залишала Харків о 7-й ранку, танки вже стояли на окружній. Все місто було у заторах і сім’я виїжджала з міста чотири години.

Напередодні війни Ігор зламав ногу і йому довелося поспіхом все робити на милицях. 

«Він був на лікарняному, якраз на 24 лютого травматолог призначив йому візит у поліклініку — скоро мали зробити операцію. Ми дзвонили нещодавно травматологу, нема більше поліклініки — пряме потрапляння (снаряду — ред.) і її більше нема», — розповідає Ірина.

Сім’я їхала з міста, не обертаючись — усі були дуже налякані.

«Коли ми проїхали кілька годин, то зрозуміли, що забули вдома кролика. Донька сказала, що повернеться назад по нього. Але ми сказали, що не треба, бо це ще чотири години дороги, а чотири години — це вже танки. Товариш, який живе в Бабаях ( 12 км від Харкова), подзвонив і сказав, «Харкову пи*дець!», — пригадує перші години війни Ігор. 

Кролик — з архівів Ігоря

Кілька діб вони нічого не їли та майже не спали.

«Ми не їли, бо були у такому стресі… Донька дуже боялася, казала «Давайте не зупинятися», — розповідає Ірина. 

Вони постійно стежили за ситуацією в областях, об’їжджаючи ті, де були новини про вибухи. Спочатку сім’я рушила в бік Києва, але на під’їзді побачили спалахи і різко звернули на Канів.  

«Наша основна мета була — це щоб усі були в безпеці, наша донька та онук. Це наше найцінніше», — каже Ірина.

Донька разом з маленьким онуком їхали попереду, на першу ніч зупинилися у знайомих. Тетяна — лікар-ендокринолог і ще до війни вона лікувала двох чоловіків з селища біля Вінниці. Вони запросили її до себе. 

«Донька їм подзвонила спитати, де вони, а вони кажуть: «Ми вже зібрались, Ігорівна, і їдемо». Донька у них зупинилась, а зранку чоловіків забрали у військкомат», — розповідає Ірина.

Відстаючи від своїх рідних на кілька годин, Ірина та Ігор першу ніч провели у машині в Каневі. 

Наступного дня жінка та чоловік проїжджали Білу Церкву, де побачили військових — у них зламався транспорт. 

«Ми заїхали в магазин у Білій Церкві, набрали яблук та шоколадок — цілий пакет. І дивимося: молоді хлопці, віком як наша донька, у них зламався БТР. Я їм віднесла пакет, кажу «ви не подумайте, що я там тітка, яка хоче вас отруїти (вони ж бачать харківські номери), це все з супермаркету, там скрізь наклейки є». Вони так зворушилися, розплакалися. Один сказав, що він з Житомира», — згадує Ірина. 

Більшу частину шляху вони провели у заторах.

Ігор та Ірина

Добравшись другої ночі до Кременця, сім’я зупинилася у готелі. Хоча місць не було, працівники готелю побачили дитину і впустили їх у своє технічне приміщення. Чоловік зворушено розповідає, що люди з ресепшину вирішили не спати, щоб дати можливість поспати їм.

Ірина пригадує, що їм всім там дуже сподобалося, вперше за весь шлях вони ночували разом:  «Там був дитячий майданчик, і онук сказав: «Бабуся, тут так гарно, давай не будемо нікуди їхати, тут залишимося».

Однак треба було їхати далі, попереду сім’ю чекали ще випробування. Біля Львову сім’я потрапила під навалу диверсантів, яких затримали місцеві. Спочатку вони їхали до польського кордону, щоб відправити доньку з онуком до родичів у Чехію. Однак через події на Львівщині, змушені були змінити маршрут та попрямували на румунський кордон. Дорога стала довшою на добу і наступної ночі їм знову довелося ночувати у машині на заправці. 

«Я черевик не знімав дві-три доби, нога набрякла так, що я просто з черевика її не міг витрусити», — згадує Ігор. 

Наступного дня сім’я відправила доньку з онуком за кордон. Машина Ірини та Ігоря зламалася, і вони мусили залишитися. Ігор зі сльозами на очах пригадує прощання з онуком: «Коли мій малюк, мій онук ​​ мене на кордоні обійняв і сказав «діду, ти мене кидаєш» — це жахливо. Це було найважче у житті». 

Ігор на подвір’ї угорської школи

«Ви знаєте, нам на шляху взагалі не траплялися погані люди, взагалі», — каже Ігор. 

Місцеві допомогли полагодити машину та поселили в солотвинській школі. А перед від’їздом доньки видали дитині памперси та дитяче харчування.

Ірина з Ігорем живуть у Солотвино з 27-го лютого. Вони сплять в спортзалі місцевої угорської школи, який облаштували для життя біженців. Тут стоїть близько 50-ти розкладушок, а приїжджі постійно змінюються. Хтось ночує перед перетином кордону, а хтось залишається на декілька днів.

Фото залу угорської школи імені Яноша Бойоі, де тимчасово мешкає подружжя

Ігор з Іриною тут найдовше, вони облаштували побут та знайшли друзів — 9 квітня у Ігоря був день народження, який вони відсвяткували у школі. 

Святкування Дня народження Ігоря у їдальні школі

«Це потрібно! Ми вижили, це треба святкувати. У нас були урочисті та радісні клопоти, нам одна жінка принесла кренделики з білими грибами, а її чоловік приніс угорського хліба. А ми що? Чим ми можемо їх порадувати? Ось Ірина посадила квіти, щоб якось віддячити, якусь пам’ять залишити. Вони багаторічні», — розповідає Ігор.

Квіти, які Ірина посадила на подвір’ї угорської школи імені Яноша Бойоі

Їхати сім’ї нема куди. Всі родичі в Росії, а в Україні у Ігоря лише брат, який залишився у передмісті Харкова в окупації. Він жаліє брата, але намагається його зрозуміти: «Він будував свій будинок і не захотів втрачати своє життя. Каже мені «Ось ти де спиш?» — «На розкладушці» відповідаю. — «А я сплю у своєму ліжку, я хочу померти у своєму ліжку». Але зараз він шкодує, що не поїхав зі мною», — каже Ігор. 

Зв’язку з братом немає вже третій день. Через окупацію він мусить ховати свій телефон: закопує на городі, і заряджає від сонячної батареї у сусіда. У будинку немає води та світла, а на вулиці стоїть ворожий танк. 

На третій тиждень своєї вимушеної подорожі сім’я відправила ключі від квартири до Харкова — попросили сусідів перевірити житло. Через вибухи у будинку пошкодило труби, а квартиру затопило. Та через те, що на підлозі набралася вода, кролику було що пити і їсти. Він вижив.