Від початку російського вторгнення у багатьох містах організувалася Територіальна оборона, яка є частиною Збройних сил. Втім, міста боронили не лише військові, а й добровольці. Серед таких — Сумське угруповання добровольців, або ж «СУД». Це найчисельніший батальйон добровольців на Сумщині — до 900 людей, — який не лише організував усіх бажаючих боронити рідне місто зі зброєю, але й, за їхніми словами, за відсутності правоохоронців і військових відбив місто у російських окупантів та зберігав порядок.
Про те, як Сумське угруповання добровольців боронило рідне місто у важкі перші тижні війни та чим зараз живуть добровольці, «Слідство.Інфо» розпитало у командира роти «СУД» Артема «Тьоми», його заступника Едуарда «Білого», та начальника штабу Максима «Чермета».
Як починалася ваша служба?
Едуард: Почалося усе 24 лютого. О 10-й годині ранку росіяни стояли на в’їзді до Сум. До 4-ї чекали, що буде якийсь опір. ЗСУ все у нас пішло, не було ні СБУ, ні прокуратури. Всі нас покинули. А потім росіяни о 4-й годині зайшли у місто, пройшли парадним маршем. Квітами, щоправда, їх, слава Богу, не зустріли.
Родичі в Глухові були, мені дзвонили вже о пів на шосту ранку, казали, що почалася війна. Я встав, заправив повний бак бензину, забив холодильник продуктами. Але тоді я побачив, що нікуди не дінешся.
Вже наступного дня у військкоматі просто відчинили двері і зброю отримували всі за бажанням. Приходили, брали боєкомплети, але автомат було легше взяти. Багато було автоматів, а от набоїв менше було. Ми озброїлися, 26-го числа пішов рух. Я отримав автомат, потім друзі, ми зв’язалися. І коли нас побільшало, стало веселіше. Я зрозумів, що щось у нас може вийти.
Заступник командира роти Едуард «Білий» 26 лютого вже збирав свій загін
Артем: Ми створили мобільні групи, по чотири-п’ять осіб в екіпажі, всі були озброєні. Знайшли гранати — загалом, усе тоді було. «Урал» з БК у орків віджали, з’явилися труби, з’явилося РПГ, та й почали їх виганяти звідси.
Едуард: Артем більше займався виїздами, бо містом було багато повідомлень. У нас сильно не мародерили, дякувати Богу. Здебільшого люди дзвонять, що бачать підозрілих людей. У росіян багато було взагалі необстріляних, як і у нас. Але ми ж вдома, на рідній землі. Я знав, що я роблю, куди зайти, і звідки вийти. А вони плутали напрямки, машини ламалися, відставали.
Артем: Далі росіяни відступили, почали їх наздоганяти вздовж всієї лінії кордону. У нашої другої роти було дуже багато техніки, віджатої у орків — це два БТРи, КАМАЗи, «Урали», танк Т-90, який ми передали в батальйон «Азов». Ми виконували свої обов’язки сумлінно. Захищали свої будинки, свої сімʼї.
Едуард: Я в цивільному житті взагалі займався іншим, не думав, що я буду в армії. Але я зрозумів, що не пройду повз цю війну. Тому що вони зайшли до мого рідного міста, і якщо вони тут залишаться, це буде просто свавілля.
Чи багато людей евакуювалися з міста, коли зайшли росіяни?
Артем: Після того, як почало прилітати до міста, частина міста евакуювалася. Хтось почав вивозити свої сім’ї, багато чоловічого населення теж виїхало.
Едуард: Було таке, що увечері нормально гримнуло, вранці встаємо шикуємося, а нас уже не 70, а 50 чи 40 людей. Той повіз сім’ю, той захворів, той ще кудись подівся, чи поза зоною. Це нормальне явище, це війна. І всі розуміли, чим воно може скінчитися.
Чи доводилося вам мати справу з росіянами напряму?
Артем: На Роменську прилетіла тоді ракета (7 березня росіяни завдали удару по одному з житлових районів Сум, загинули понад 20 осіб, — ред.), тоді розбомбили будинок. Наступного ранку нам здали цих коригувальників, які жили там, капітана та підполковника. Артилеристів, росіян, які приїхали за два дні до війни.
Вранці через наших друзів у міста до нас дійшла інформація, що нібито у сусіда на п’ятому поверсі ніхто ніколи не курив, а тепер з’явилися двоє людей, які палять на балконі, і чітко прослуховується російська мова. Ну, відпрацювали їх — не було кому більше, а кому? Не було ні служб, нікого не було — ні ЗСУ, ні тероборони.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «У БРАТА ПРОСТО НЕ БУЛО ОБЛИЧЧЯ. ДОВЕЛОСЯ ОПІЗНАВАТИ»: ЯК СУМИ ПЕРЕЖИЛИ АВІАУДАРИ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ
Едуард: Спіймали 12 росіян. Половина була охочих здатися СБУ під слідство, але їх нікуди було везти. А коли вони роззулися — п’ят немає, шкарпеток, нічого немає. Вони ноги проморожували, ноги мокрі, вони добу на вулиці. Запах пішов, дихати від них не було чим.
Артем: Коли тут був бій, одного тоді поранили, але місцеві жителі його підібрали. Молодий, 20 років. Перев’язали його, дали виспатися, а вранці привели його вже до нас. Коли росіяни відступали, то солдати, — молодь 19–20 років, мабуть, строкова служба — плакали: «Командирчик, командирчик, валим отсюдова, пожалуйста». Вони просто в шоці були, коли почали їм тут «насипати». Всі втекли і техніку покидали.
Чи були проблеми із забезпеченням на початку?
Едуард: Ми були всі у цивільному, у нас не було форми. Атовці, які були у нашому підрозділі, вони більш-менш були екіпіровані у те, що у них з війни залишилося. Вони нас навчали, підказували, розповідали, що і як.
Артем: Багато атовців, які дзвонили з Луганської і Донецької областей, давали нам координати. У них тут були схрони. Ми відкопували пластид, підривали мости, забирали фугаси, закладали в дорогах. Паяли детонатори. Сиділи в інтернеті, щось дивилися. Ну, ніхто ж не воїн, ніхто ж не сапер чи інженер.
Едуард: Все було трофейне. У нас на позиціях стояв танк Т-90, яких в Україні всього 15. У нас стояли БТРи на КАМАЗівському моторі з 30-м калібром. І ми їх не віддавали нікому, поки з Бахмута хлопці не приїхали. Ми віддали їм усе що рухається, усе своїм ходом доїхало — заправлене, бо ми розуміли, що їм горить. У нас тоді вже стало тихіше.
Як це – вкрасти танк у росіянина?
Артем: Та як, мовчки.
Максим: Ти ж не розумієш того, що ти робиш, бо на адреналіні. Є бажання звільнити землю, і ти цього не розумієш, що ти саме бойову машину «віджимаєш» у армії, у супротивника. Просто береш і робиш.
Очільник штабу «СУД» Максим Чермет каже, що вкрасти танк у росіянина можна на адреналіні
Чи був якийсь страх, що робитимете, якщо росіяни візьмуть місто?
Едуард: Коли все починалося, просто ніколи було про це все думати. Дзвінок, забігаєш, їдеш. От стоїть два ГАЗ-66 спалених, танк спалений, тут трупи валяються, вісім чоловік, ці росіяни обгорілі. Їдеш, на руку, на ногу наїхав — різниці немає.
Артем: По кордону їдеш — стоїть берц, з берця кістка стирчить. Її собака тягне…
Командир роти добровольців Артем «Тьома» каже, що за потреби чоловіки готові партизанити
Едуард: Тоді перший місяць було незрозуміло, куди підуть. Виймаю телефон, а танки до Києва на околицю заходять. А тут ти стоїш і розумієш, що коли Київ уже під такою загрозою, що з нами буде? Ми були оточені з усіх боків, відрізані були. І нам просто трішки пощастило, що вони пішли транзитом через нас. Для них Київ був головною метою. Але коли ми їх почали бити, результат виявився відмінним. Вони перестали до Сум заходити, почали їх об’їжджати. Потім їх почали і на околицях бити, вони взагалі по-іншому їхали вже — аж до того, що вони вже почали захоплювати заручників, щоби об’їхати Суми. Цивільні машини зупиняли.
Я розумів, якщо вони зайдуть у місто, то в партизани йти. Залишатися не можна було вже, то квиток в один бік був.
Артем: Зайдуть у місто — підемо до лісу. А що робити? У нас у лісі накопано секретів, зроблені бліндажі. Тобто навіть у разі оточення міста є куди піти. Але я думаю, що ми навіть не дамо їм у місто зайти.
Ви розповідали, що у вас є підрозділ, який несе службу на кордоні.
Артем: Цей добробат створювали ми втрьох, це наша мобільна група. У нас було сім екіпажів, які поїхали туди на кордон. Вони постійно служать, але не отримують за це ні копійки. Заправляємо авто ми за власний кошт. Ті кошти, які нам як соціальну допомогу міська влада надає, — 6500 гривень, — ми за ці гроші заправляємося, їдемо на кордон в складі мобільних груп, і боронимо його. Нам виділяють на 16 машин 90 літрів дизелю та 90 літрів бензину на тиждень. А всі машини дизельні. Бензин йде на бензопили.
З ваших слів виглядає, що 6500 гривень на місяць не схоже на суму, яка мотивуватиме людей ризикувати життям щодня протягом півроку.
Артем: Ентузіазм рано чи пізно закінчиться. Вже півроку, я далі не розумію, що з цього всього вийде. Нас заганяють у такі рамки, що службу нести треба, на навчання йти треба. Роботи немає. 6500 грн ніяк не вистачає на життя, для сім’ї це ні про що.
Едуард: Соромно йти геть. Ось ти підеш один, зараз покажеш такий приклад, і люди підуть. Бувають думки, не заперечую… Я не те, що хочу сказати, що я патріот чи воїн такий великий, просто розумію, що кому ж це робити, як не нам. У нас генерали мало не в багажниках проїжджали, намагалися виїхати за кордон. Начебто поліція зарах повернулася, але стоїть на посту наша людина, і стоїть поруч поліцейський на посилення. Тільки от у нього 60 тисяч зарплата, а у нашого — 6500. І він каже: чим я відрізняюсь від нього? І ще йому командир каже, що об 11-й вечора він має піти, і о 5-й ранку заступити, бо вночі ситуація напружена, небезпечно. А наші стоять. Я йому теж говорю: ну потерпи, щось зміниться. Сюди прийшли взагалі не за гроші тоді.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЖНИВА ПІД ОБСТРІЛАМИ. СЕЛО ЗА КІЛОМЕТР ВІД РОСІЙСЬКОГО КОРДОНУ НАМАГАЄТЬСЯ ЗБИРАТИ ВРОЖАЙ
Максим: У мене троє дітей. Я можу виїхати за кордон безперешкодно, але я тут. І в нас у батальйоні дуже багато людей, у кого двоє-троє дітей, які не виїхали і тут знаходяться. Ми не захищаємо депутатів, міліцію, ми захищаємо свої сімʼї.
Чи стало менше людей через проблеми з грошима?
Едуард: Людей набагато менше стало через зарплату. Додому рідко хто йде з нашого підрозділу.
Артем: Як правило, йдуть до ЗСУ, у якісь елітні підрозділи, десантно-штурмові батальйони, вже дуже багато повертаються. Багато з пораненням, та й людей ховають щодня.
Бійці «СУД» готові подавати приклад, що потрібно залишатися та боронити свій край навіть при поганому забезпеченні
Я розумію, що ми не Збройні сили України, але ми так само розмовляємо з владою міста, і вони розуміють, що вся надія не на Збройні сили, які територіально відповідають за межі Сум. А найбільш чисельні — добробати.
Просто, знаєте, не було питання фінансового взагалі жодного, всі хлопці стояли три місяці, ніхто за ці гроші взагалі слова не сказав. Доки не повернулася поліція, і не почали отримувати по 100 тисяч із преміями зарплати. Звичайно, хлопців це заїло. Зараз по місту поліція настільки себе дискредитувала, що йдеш у військовій формі містом, дивишся в очі поліцейському, вони туплять очі в підлогу. Бо нікого тут не було. Ті люди, які мали нас обороняти, вони просто все кинули та поїхали. Спочатку всі говорили, що Суми здали, всі поїхали, місто мали здати. І те, що вулиця повстала, взяла та зламала склади, взяли автомати та відбили місто — це велика заслуга простих людей.
Що для вас перемога?
Максим: Перемога — це вигнати ворога. Вигнати ворога до кордону 2013 року, де наш Крим…
Артем: Забрати Крим. Крим — наш. Нецікаво літати в Туреччину відпочивати, хочеться в Крим. Поїхати у Ялту, Форос. Все це було, але ми якось не цінували. Ніхто не вкладав гроші в інфраструктуру. Це наша помилка.
