Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з медиком 93-ої бригади «Холодний Яр» Віктором Родіним з позивним «Док». Він організовує та координує роботу на стабілізаційному пункті. Офіційно його посада називається «лікар-ординатор лікувального відділення». Лікар жартує, що попри польові умови, стабпункт насправді цілком схожий, принаймні за кількістю і спеціалізаціями персоналу, на звичайне відділення лікарні.
До повномасштабного вторгнення Віктор Родін із позивним «Док» мав приватну клініку пластичної хірургії в Запоріжжі, а навесні 2022 року вирішив долучитися до війська.
Як ви мобілізувалися?
Як, мабуть, багато з хлопців, які потрапили до лав армії. Я прийшов трохи пізніше не з самого початку. Але у квітні я був у лавах ЗСУ і одразу потрапив на Запорізький напрямок (ідеться про інший підрозділ, до складу 93-ої бригади медик потрапив у липні 2023-го, — ред.).
До цього ми з друзями мали у Запоріжжі клініку пластичної хірургії. Робили різні операції: на обличчі, повіках, ринопластику, підтяжку обличчя, отопластику, операції на молочних залозах, операції на сідницях та гомілках.
А у лютому 2022 року я, звичайно, спершу вивіз сімʼю на Захід України, а потім повернуся і разом із другом-професором ми їздили по військових частинах і читали лекції з первинної медичної допомоги хлопцям, а потім прийшла повістка, тож пішов.
Розкажу ще цікавий випадок. У мене є друг із позивним «Дєд». Він зі «Степових вовків», на Запорізькому напрямку також був. І я якось з ним спілкувався і кажу: «Дєд, а до тебе йдуть молоді?». Він каже: «Йдуть». Питаю: «А як ти відбираєш? Ти ж розмовляєш з хлопцями». А «Дєд» каже: «Ну так. Перше запитання: «скільки років — 25? Діти є? Іди розмножуйся!». Тому коли говорять, що у нас вік у війську десь 40-45 років, то може це і правильно. Молодь теж треба, але я молодь поберіг би.
А як загалом, за вашим спостереженнями, не бракує медиків?
По бойових медиках непогано, начебто є, а от середнього медперсоналу трохи не вистачає.
А зараз у роботі корисний ваш попередній досвід пластичного хірурга чи це зовсім про інше?
Це різні речі. І їх співставляти неправильно. Спочатку я ж був не пластичним хірургом, а загальним хірургом та пропрацював багато років у лікарні швидкої допомоги у Запоріжжі.
Потім вже хірургом я почав займатися пластичною хірургією. І ось у 2022-му я знову, виходить, повернувся до загальної хірургії. Тут вона ще ширша. Бо це і торакальна хірургія, і травми голови.
Тобто ви можете якісь операції і на стабпункті робити?
На даному етапі ми операції не робимо, тому що є різні рівні евакуації. Евакуація тут займає зовсім невеликий час. На цьому етапі наша задача стабілізувати поранених хлопців для того, щоб була можливість їх далі транспортувати до шпиталю, де вже будуть виконуватись операції. Там лікарі знатимуть характер травм, бо в нас є звʼязок, і відразу заберуть хлопців «у роботу».
Чи можна якось порівняти ситуацію на Запорізькому напрямку і тут, під Бахмутом, за кількостю поранених чи характером травм?
За кількістю я не порівняю, тому що, коли я був на Запорізькому напрямку, то не мав усієї картини по поранених. Бо я займався евакуацією і лише привозив хлопців на стабпункт, тобто скільки там їх було за добу — я не знаю. А за характером травм вони більш-менш схожі. Багато поранень у хлопців саме від піхотних мін.
Як вам на Бахмутському напрямку? Не образливо, що вас перевели з Запорізького напрямку і там саме почалися наступальні дії?
Я за своїм бажанням перевівся сюди. Я вважаю, що я тут більше користі принесу, бо там, в принципі, евакуацію від окопа і до стабу можуть бойові медики провести. А тут вже необхідна безпосередньо лікарська допомога. Тут мої знання набагато важливіші.
У чому зараз полягає ваша основна робота? Я так розумію, що ви виконуєте функції не тільки лікаря, а й загалом організатора роботи?
Мій попередник, якщо можна так сказати, разом з командуванням все організував і перевівся зараз у новосформовану бригаду. Тож під час появи поранених все тут працює як мурашник, і всі знають, так само, як і в мурашнику, хто й що має робити. Лікарі, санітари, анестезіологи і анестезистки — усі знають свою роботу.
Скільки максимально поранених ви може «прийняти» на стабпункті?
У нас 6 кушеток, тобто в ідеалі можемо одночасно надавати допомогу десь шістьом тяжким і шістьом легким пораненим. А взагалі може бути від 10 до 20 людей. Я ще хотів би відзначити, що хлопці, з якими я тут спілкуюсь, відразу запитують: «Док, а як скоро я вже зможу повернутися?». Ну, звісно, бувають і такі випадки, що плачуть хлопці, у всіх різна психіка, але ж треба зрозуміти, де вони були та що пережили.
Однак у тих, хто може говорити, настрій здебільшого, я сказав би, бойовий.
У чому для вас основна відмінність чи складність роботи на стабілізаційному пукнті?
Люди різні бувають, інколи людина може повільно працювати, але тут так не можна. Тут треба робити так швидко, що вже.
У нас на стабі, наприклад, багато людей із Запоріжжя, а саме з Пʼятої міської лікарні — це лікарня швидкої медичної допомоги. І анестезіолог, і хірург звідти, і я там довгий час працював.
Ми по мобілізації в різний час пройшли, але коли я сюди прийшов, то всі рідні обличчя. І, зрозуміло, що мені легше було «влитися» в колектив, мене прийняли швидко, тому що знають, тому що ми працювали з деякими не один десяток років разом. Ось так співпало.
А вам емоційно важче на Бахмутському напрямку? Все ж у Запорізькій області ви майже вдома були.
Ну, там трохи комфортніше було, бо це всього 50 кілометрів від дому, то мав можливість вирватися хоч на пару годин. А так ми вдома і там, і тут.
Читайте також: «На війні — браття, а в Києві — чужі»: поранені захисники про єдність українців