Оксана із сином Валентином, невісткою Галиною та трьома онуками у квітні виїхали з окупованого росіянами села Архангельське на Херсонщині. Російські війська зайшли туди у березні, тож понад місяць родині довелося жити в окупації. Вибиралися річковою переправою у сусідньому селі, а потім кілька годин їх везли на тракторі до підконтрольної Україні території.
Зараз родина мешкає в одній із шкіл Кривого Рогу, та, звісно, сподіваються, що скоро зможуть повернутися додому. «Слідство.Інфо» записало історію порятунку Оксани та її сім’ї з окупованої території.
«ДІТИ ПЛАКАЛИ, ЩО ХЛІБА ХОЧУТЬ»
24 лютого я дітей збирала до школи. Прийшов чоловік, каже: «Нікуди дітей не пускай, ти що. Війна почалася». Відтоді вони сиділи вдома.
Два місяці ми під кулями і снарядами прожили. Стріляли, гепали, снаряди над головою літали, осколки по двору і даху. Бувало, що й втікали на інший край села, бо так сильно стріляли. З дітьми ховалися у підвалі. А у березні росіяни зайшли. Перші самі підходили і казали: «Ви, як побачите, що машини їздять по вулиці, — не тікайте. Бо як будете тікати, то застрелять». А по вулицях і їхні легкові, й інші машини, і БТРи їздили. Та й вони самі вільно ходили, зі зброєю, того було страшно. У дворі бачать, що люди живуть — не чіпають. Не було таких випадків, щоб заходили у двір і розправлялися з людьми.
Перекопали все село. Порили магазини, канави рили для БТРів своїх, висотою з велику кімнату. Скільки їх там стояло — хтозна, їх вибивають, а вони як сарана знов набігають. І з «ДНР» були хлопці. Казали: «Незрозуміло, що ми тут робимо. Нас прислали сюди, а що ми тут робимо, і чого ми тут, ми самі не знаємо».
Оксана із родиною їхали в тракторному прицепі, щоб покинути окуповану росіянами Херсонську область
Дико. Дико, що з двору не вийдеш, боїшся до сусідів перейти через дорогу, роздивляєшся. А як тільки чуєш, що гудить по селі техніка ця їхня — по 40, по 50 оцих БТР бувало йшло, то тікали у хати. Тільки починали стріляти, бахкати — зразу в підвал. Ввечері взагалі було страшно носа за ворота показати. До кінця березня в селі дітей не лишилося — всіх повивозили, ми дотягнули до останнього, полишалися там в основному тепер пенсіонери.
Ми небагаті, доїдали те, що було. У людей купували їжу і молоко для манюні. Бувало, що для неї задарма молоко віддавали. Купували свинину в людей, на виплату брали. Ще в погребі закрутка була, а в магазині я встигла купити пачку чи дві макаронів. Діти плакали, що хліба хочуть, менший каже: «Ба, я вже так хліба хочу», аж плаче, так хліба хоче. Тоді з Кривого Рогу передавали хліб. Хлопці із Зарічного через переправу дві хлібини дали, так діти плакали над тим хлібом, їли хліб і плакали.
Росіяни ходили і випрошували — у кого є вино, самогонка. Бензин і солярку теж просили. І ще насіння, гарбузове і соняшникове. І закатки, і картоплю, все випрошували. Бувало, заходили в хати і виносили одеколон, потім зливали то в чашки і пили. В магазинах все позабирали — хліб, ковбасу, все що було. Вони і зараз там стоять, заселяються в пусті хати, і там живуть.
«ВСЕ ПОБИЛИ, ПОРИЛИ, ПОМАРОДЕРИЛИ»
Одного чоловіка розстріляли в селі. Він у нас затятий рибалка був, пішов до мосту, який зʼєднує Архангельське і Зарічне. А вони там стояли. То він як почав тікати, вони його і застрелили. А ще двох жінок убило снарядами — позаду одної снаряд упав, і її розірвало, а другу осколками вбило. Невістці ось сьогодні подзвонили — у неї брат у Херсоні в поліції працював. Бабуся подзвонила, каже — взяли і розстріляли, просто йшов.
Був у нас вапняковий карʼєр, так його зрівняли із землею. Техніку всю з нього покрали, а яку не покрали — ту спалили. Машини у людей крадуть, все, що можуть, забирають… І не повертають господарям їх, ті машини. А де вони їх дівають?
Маленька Яна з батьками і бабусею змогли втекти з окупованого росіянами Архангельського на Херсонщині
Діти все розуміли. Вони у дворі як гуляли, починали стріляти або «Гради», або снаряди летіли, то вони одразу ж тікали до хати. Зразу якось всім незвично було, а потім… звикли. Інші пояснювали дітям, що це компʼютерна гра. А це ж війна, і діти повинні зрозуміти. Бо як вони зрозуміють? То вони ж самі тікали, і як уже дуже починали стріляти, то самі ховалися у підвал.
Росіяни роздавали гуманітарку. Яловичину, консерви, тушонку, згущонку. Ходили по неї до батюшки. Мали носити білі повʼязки на лівій руці, на ворота вішали. Це типу для «примирення». Авжеж, прийшли вони з примиренням… Все побили, порили, помародерили.
«НЕ КРУТІТЬСЯ У ЧОВНІ, БО ПЕРЕВЕРНЕМОСЯ»
А потім люди почали між собою говорити, що будуть село зрівнювати із землею. То ми теж вирішили виїхати. Треба було дістатися до переправи. Переправа — два човни гумові, двоє чоловіків на веслах. Росіяни знали про ту переправу. Знали, бомбили, стріляли її. Ну все одно умудрялися люди виїжджати.
Встали о 5-й ранку, а на вулиці дощ. Думали, може, не переправлятися. Та чоловік сходив, перевірив — переправа працює. І ми городами попід річкою пішли в сусіднє село, до тої переправи. Дощ, грязюка, холодно, а ми йдемо, і боїмося, що нас помітять.
Жінка з Херсонщини розпустила речі й тепер вʼяже гачком для своїх онуків
Зранку, коли ми йшли, стріляли. Але коли ми вийшли до переправи, вже було тихо. В один човен сіли невістка з сином і з манюнею, у другий — сусідка із двома внуками, а я вже — із сумками. І мені кажуть: «Не крутіться у човні, бо перевернемося». Багато людей вони так перевезли — люди йшли і йшли…
Дітям у рюкзаки поскладали трохи речей — переодягнутися на перший час, собі у сумку — якусь перевдягачку, і все. Більше нічого ми не брали звідти, все залишилося там. Важко, звичайно. Ляля трохи дорогою вередувала. Тяжко було її нести, вона ж вже важкенька, а в нас не було візочка, куди було його подіти там? Навіть памперсів не було, так без памперсів її і везли.
Вийшли до тракторної бригади у Зарічному. Людей там вантажили у тракторний прицеп. Як телят. Як сіли в прицеп, то манюню до трактора забрали, щоб не простудилася. А ми всі у прицепі їхали. Довго — години чотири, мабуть, від Зарічного до Орлового. Тільки тракторист дорогу знав, — щоб в обʼїзд всіх їхніх блокпостів, через степ. Поки їхали, і дощ ішов, і сніг навіть. Хоч і у теплих куртках, все одно було холодно.
Коли їхали, то тракторист попереджав: «Де будете бачити солдатів, не підстрибуйте, старайтеся пригинатися, щоб ніхто не бачив». Той причеп високий такий був, у людський зріст. І їхало нас там десь до сотні людей. Були і поранені, і люди на інвалідних візках. Йшли звідусюд, з сусідніх сіл, по кілька годин.
А з Орлового нас уже мій брат з волонтерами забрали, і перевезли до Кривого Рогу. На блокпосту наші нам сказали: «Ви не хвилюйтеся, все буде нормально. Ми їх виженемо».
«ЧОЛОВІК ПОСАДИВ КУСОЧОК ГОРОДУ ПІД ОБСТРІЛАМИ»
Малі приїхали, перший день тут у школі, а їм інші кажуть: «Уявляєте, а там бабах! Ракета летіла, і дім бабах!». Всі ігри в дітей сходяться до того, що будують блокпости, наливають воду у водяні пістолети і стріляють. Оце трамвай їде, десь у виямок попадає та бахкає. А діти падають на землю, тому що бояться снарядів, що літали над головами в нас.
У селі залишилися пусті хати. Мій чоловік залишився, сам вирішив не їхати. Бо жаль хату: де господарів немає, там шкоду роблять, забирають чи розстрілюють все. Немає ні світла, ні води, ні газу, нічого. Повідключали все. Звʼязок теж пропав, другий день не говорила з чоловіком, непокоюся.
Вʼязання допомагає Оксані відволіктися від пережитого в окупованому Херсонському селі
Чоловік мій — тракторист. Син на карʼєрі вапняковому робив. Я вдома, корів тримали. Як продали корів — птицею та городом займалася, закатки робила. Тепер не знаю, чим будемо займатися всі. Там чоловік посадив кусочок городу під обстрілами. Що посадив, то казав, що посходило. А які там фрукти нав’язало, бо це от якраз ми були, що цвіли абрикоси, вишні і груші. Тепер би закатати на зиму. Хто його знає, чи він зможе. Немає в магазинах ні кришок, ні цукру, ні солі, ні оцту, взагалі нічого немає. Треба буде йому то все волонтерами передати. Чи буде сам робити, чи може будуть гуртом усі щось. Бо шкода буде, зима ж прийде.
Читайте також: «Ми у 2014 році з Донецька пішли з тієї ж причини»: як люди евакуюються з Ірпеня
