Ангеліна втратила зв’язок з нареченим, коли той втретє пішов на бойове завдання в Кринках на Херсонщині. 

Ганна не бачила свого чоловіка вже понад 2 роки, відколи той вийшов у полон з Азовсталі. 

Військового медика Юрія на псевдо «Док» під час перебування у Кринках тримали думки про дружину, яка від хвилювань за коханого схудла й погано почувалася.

А чоловіка Анастасії — Вадима — холоднокровно стратили росіяни під час окупації Чернігівщини. Жінка зберігає його фото, аби показати сину татка, коли той трохи підросте. Каже, що той дуже на нього схожий.

Це лише деякі історії з матеріалів «Слідства.Інфо», які спонукають вірити в те, що кохання може витримати війну, тривалу розлуку, а подекуди може бути сильнішим за смерть.

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

«ЦЕ БУЛО ДИТЯЧЕ КОХАННЯ. ДУЖЕ ЩИРЕ І ЯСКРАВЕ»

Свою історію кохання нашій журналістці Насті Станко розповіла наречена 24-річного військового Стаса «Фари» Ангеліна. Військовий проходив службу в Силах оборони впродовж п’яти років. Під час операції у Кринках на Херсонщині Стас отримав поранення. Поки був на реабілітації, вирішив освідчитися коханій.

«Якось так в один вечір все сталося. Я була в шоку. І найцікавіше, що всі знали. Знали мої батьки, моя рідня, весь готель. Одна я не знала. Я сказала «Так», бо це таке кохання дитяче. Дуже щире і яскраве. Найбільше в ньому мені сподобалось те, що він щирий, дуже справедливий і добрий», — розповідала Ангеліна.

Стас «Фара»

Після відновлення Стас знову повернувся в Кринки. Мав ще один бойовий вихід. Та коли відправився туди втретє — не повернувся. 

«Про Кринки він розповідав, що за 5 років служби (до повномасштабки і після) гіршого не зустрічав. Ось цей третій раз він їхав дуже тяжко. Він знав куди він їде, і знав, що звідти мало хто виходив. Командир йому сказав: «Дві бригади зайшло, вони звідти не вийшли. Але ви заходите треті», — згадувала наречена Стаса Ангеліна.

Стас зник безвісти у червні 2024-го у свої 24 роки.

Читайте також: «Я бачив пекло, і назва йому «Кринки», — бійці, які утримували село на лівому березі. І зникли там безвісти

«Я ПОВИНЕН БУВ ЗУСТРІТИ НОВИЙ РІК ВДОМА. ІНАКШЕ ВОНА ПРИЙШЛА Б ЗА МНОЮ ТУДИ»

25 днів у Кринках провів начмед 505-го окремого батальйону морської піхоти Юрій «Док». Він врятував життя десятків побратимів, й сам був контужений. У інтерв’ю для «Слідства.Інфо» «Док» пригадував, що найдовша на його практиці евакуація пораненого тривала 2,5 тижні.

«У нас був випадок: ми не змогли в тому місці знайти достатньо довгої палки, щоб накласти шину на два суглоби. Цю людину вдалося доставити до пункту завантаження-розвантаження на Лівому березі, але під час евакуації по цій точці прилетів КАБ (керована авіаційна бомба, — ред.). І ця людина загинула. Разом з нею загинула і група евакуації, і ще купа поранених. І таких випадків насправді було дуже багато. Коли ти робиш все, що у твоїх силах, щоб людина вижила, але під час евакуації траплялось дуже багато неприємних речей», — розповідав Юрій «Док».

У 2023-му військовий одружився й обіцяв дружині повернутися на перший спільний Новий рік додому.

«Я командиру сказав: «Пане полковнику, тут така ситуація, якщо я не попаду додому на Новий рік, то нам всім кабзда». Я одружився рік тому, і моя дружина мені сказала: «Ти як хочеш, але щоб цей Новий рік ти зустрів з родиною». Вона дуже хвилювалась, коли я відправився на Лівий берег. Я не знаю, через що вона пройшла, тому що, коли я приїхав додому, було таке відчуття, що вона там теж була. Вона схудла і почувалася дуже погано. Тому я повинен був зустріти Новий рік вдома. Інакше вона б прийшла за мною туди», — згадував Юрій.

Юрій «Док»

Медик каже, що попри надзвичайно складну операцію в Кринках, де, за даними поліції, зникли безвісти 788 українських військових, за потреби повернувся б туди на завдання знову.

«Якби мені наказали повернутись на Лівий берег, я без роздумів би в той самий час повернувся. Це місце великої слави, великого героїзму всієї морської піхоти», — казав Юрій «Док».

«КОЛИ ПОВЕРНУСЬ, У НАС НЕ БУДЕ ВСЕ. У НАС БУДЕ ЇЖА, ХЛІБ, ЦУКОР» 

Вже понад 2 роки чекає на повернення свого чоловіка з російського полону Ганна. 

«Сашко мені казав, що хоче в полк, там дуже класні хлопці, хоче там якось проявитися. У нас було весілля, і буквально через три дні він втік у полк. На третій день я вже проводжаю його, стою на вокзалі, махаю рукою… і він їде… у Маріуполь», — згадувала Ганна у розмові з журналісткою Юлією Химерик. 

У Маріуполі Сашко зустрів і повномасштабне вторгнення окупантів, де у складі полку «Азов» залишався до останнього дня оборони міста. Під час боїв Сашку іноді вдавалося відправляти коханій повідомлення. Вони пронизані стійкістю, однак читати їх — боляче. 

У військових не було достатньо їжі та води. Вони перебували на віддалених позиціях. Люди, які мали доставляти продукти, — гинули, не встигаючи принести їжу.

«Сонечко, в нас все буде. Коли я повернусь, у нас буде все. У нас буде їжа, хліб, цукор. Я дуже хочу чаю», — писав Сашко дружині.

Ганна каже, що це були страшні повідомлення. Чоловік писав, що вони разом з побратимами знайшли пакет гречки й розділили його на трьох, це була вся їхня їжа на день. 

Сашко також описував, що відбувалося в місті: «Багато двохсотих. Дуже багато. Люди помирають неочікувано для них. Бачив пару. Вони, схоже, стояли й притискались одне до одного під обстрілом. Так і померли в обіймах».

Ганна дізналася про здачу Сашка в полон з новин. Жінки з «Азову» об’єдналися, щоб разом добитися повернення своїх рідних. 

«Ми намагаємося справлятися з цим. Кожен абсолютно по-своєму. Є люди, які плачуть, постійно плачуть. Є такі, які намагаються щось робити. Кожен день ти береш себе в руки, прокидаєшся, ти намагаєшся щось робити, будь-що. Це кожен день з тобою. Ти прокидаєшся з цим, ти засинаєш з цим. І ти живеш у цьому. Ти не знаєш, що з людиною. Що буде далі. Я не знаю, чи завтра його вб’ють, чи він ще буде жити… Скільки їм ще з такими обмінами потрібно там буде висидіти? І яку людину я назад поверну. Взагалі, чи виживе після цього всього?», — говорить Ганна.

Читайте також: «Якщо ми підемо, хто захистить Маріуполь»: дружина вже понад рік чекає бійця «Азову» з російського полону

«СИЛЬНО ЛЮБЛЮ ВАС І СУМУЮ»

Серед героїнь матеріалів «Слідства.Інфо» є й такі, які, на жаль, вже ніколи не дочекаються своїх коханих. Серед них — Анастасія Назарова, чоловіка якої — Вадима — холоднокровно стратили росіяни під час окупації на Чернігівщині. 

Як розповідала Анастасія, з Вадимом вони познайомились в інтернеті у 2017 році, й тривалий час спілкувалися, поки той служив. 2018-го пара одружилася, а за два роки в подружжя народився син.

Вадим пішов воювати ще у 2016-му, щойно йому виповнилося 18. Перші дні повномасштабного вторгнення військовий зустрів на Сумщині, де боронив кордон. А через кілька днів їх переправили на Чернігівщину. Вадим був у складі 16-го батальйону 58-ї бригади. 

«Я телефонувала, ми спілкувались, а потім він перестав брати слухавку. Я зателефонувала його двоюрідному братові, який сказав: «Так він у Чернігівській області. Ти що, не знаєш?». Я про це не знала. Брат пояснив: «Щоб тебе не хвилювати, він не став тобі говорити», — розповідала дружина Вадима Анастасія.

9 березня Вадим востаннє вийшов з дружиною на зв’язок. Написав Анастасії, що він сильно їх із сином любить, сумує і з ним все добре. Це повідомлення дівчина зберігає досі. 

Після кількох днів спроб додзвонитися до чоловіка, Анастасія почала пошуки Вадима через побратимів і командирів.

На початку квітня дівчина виклала оголошення у фейсбуці. Вона також постійно тримала зв’язок з командиром Вадима. Той думав, що велика частина українських військових може перебувати у полоні.

Після розповсюдження оголошення про пошук Анастасії почали телефонувати місцеві.

Вони розповіли їй, що в них відбувалось під час окупації, а кілька жінок запропонували дівчині допомогу з пошуком. Вони перевірили морги, шукали схожого на Вадима загиблого та дивились татуювання.

Одного дня дружині зателефонував брат Вадима.

«Каже: «Все, можна його не шукати». Це було десь 12 квітня. Питаю, в якому сенсі не треба шукати? Він каже: «Його вже немає». Я запитала, то що жарт якийсь невдалий? «Подзвонила сестра Віка. Його знайшли в морзі», — згадувала ту розмову Анастасія.

Пізніше стало відомо, що під час окупації Лукашівки на Чернігівщині, у березні 2022-го, росіяни привели беззбройного Вадима Назарова до Вознесенської церкви. Полоненому зв’язали руки та розстріляли на очах у місцевого підлітка. 

Анастасія Назарова зібрала всі фото чоловіка в альбоми й зберігає, щоб потім показати синові та розповісти, яким був його батько. Каже, росте маленька копія татка.

Читайте також:  «Я не можу інакше»: життя українського військового до страти в полоні 

війна, воєнні злочини росії, захисники україни