583

Вже понад півтора місяця мешканці Нікополя, Марганця та прилеглих сіл щоночі вимушено перетворюються на кочівників. Щойно закінчується робочий день та починає сутеніти, вони сідають у автівки цілими родинами та вирушають за 30-40 кілометрів від своїх домівок — у навколишні села та поля. У ті місця, куди не дотягується російська артилерія та «Гради», якими окупанти із протилежного боку водосховища обстрілюють населені пункти.

Журналісти «Слідства.Інфо» переночували разом із місцевими і спробували дізнатися, чому вони щодня все ж повертаються додому і що робитимуть «кочівники», коли настануть холоди.

«БУЛО НЕ МЕНШЕ 70 АВТІВОК» 

Після шостої вечора дорога на північ від Нікополя заповнюється автівками, які прямують геть від міста й подалі від берега Каховського водосховища, по той бік якого розташувався окупований росіянами Енергодар і звідки щоночі росіяни обстрілюють міста і села. Чутки про місця, де можна перечекати ніч, передаються поміж мешканцями міста, тож люди знають, куди треба виїздити.

Захід сонця у полях, де ночують втікачі з Нікополя

Ми прямуємо за ними, й опиняємося на стоянці поруч із природним джерелом. Сюди заїжджають автівки, а на столиках під навісами люди поступово накривають вечерю.

Наразі автівок тут десь із десяток. Поки дорослі пораються коло столу, діти бігають навколо джерела та граються. Побут тут привʼязаний до світлового дня — на всій території табору діє світломаскування.

Місцеві розповідають, що більшість тимчасових мешканців приїздить сюди вже ближче до комендантської години, ближче до ночі. Кілька тижнів тому тут було значно більше автівок з цілими сім‘ями.

«Було не менше 70 автівок. Але зараз їх стало менше — все через те, що люди відʼїжджають. Можуть так пожити добу, тиждень, а потім переїздять у більш спокійні місця. З Нікополя виїхало більше половини людей. Зараз люди прямують і на захід, і у Дніпро. Багато моїх знайомих переїхали до Рівного», — розповідає місцевий мешканець Іван. 

Іван допомагає «кочівникам» з Нікополя із дотриманням порядку

Живе він неподалік, разом із родиною. У них є свійські птахи та чималі ділянки землі, де вирощують кавуни та дині. Чоловік хвалиться, що все насіння добирав його літній батько, тож він краще знає, які сорти й де ростуть.

Поля, на яких родина Івана вирощує кавуни та дині

Та покидати свій дім попри реальну загрозу не збирається — наразі росіяни не дотягуються сюди артилерією. 

Каже, що саме сюди не «прилітало» — снаряд упав за два з половиною кілометри. Втім, не виключає, що у разі, якщо росіяни таки зможуть влучити, ще більше людей виїжджатимуть.

Батько Івана зібрав свіжий урожай кавунів та динь

«ХТО ДУМАВ, ЩО ДОВЕДЕТЬСЯ ЗІ СВОГО ДОМУ ВТІКАТИ?» 

Вже сутеніє, і ми разом з Іваном та іншим місцевим добровольцем, Вадимом на прізвисько «Отаман» прямуємо в поля. Вадим каже, що люди не покидають домівки, бо є робота, й не хочеться покидати все нажите. А ховаються тут здебільшого від артилерії та «Градів», хоч і розуміють, що ракетами росіяни можуть «дістати» будь-куди.

Сам Вадим та кілька інших місцевих мешканців — така районна добровільна варта. Чоловіки дбають за те, щоб усі дотримувалися світломаскування, допомагають підтримувати порядок, мають нічні чергування та допомагають із облаштуванням блокпостів.

Вадим “Отаман” разом із поліцією та іншими добровольцями патрулюють свою громаду

Не залишають вони напризволяще й переселенців — допомагають будівельними матеріалами, іншим потрібним крамом. 

«Займаємося ми цим з самого початку війни. Зареєстрували громадське формування з охорони громадського порядку. Тому чергуємо разом із поліцією», — каже чоловік. Зараз він обʼїжджає територію, щоб перевірити, чи всі тимчасові мешканці полів дотримуються вимоги гасити світло.  

Обабіч дороги, серед зелені часто видніються припарковані автомобілі. Є й люди, які їдуть на велосипедах до своєї майбутньої нічної стоянки. 

Бачимо у посадці неподалік світло, тож направляємося туди.    

Люди ночують у полях та селах, щоб уникнути російських артобстрілів

У яскраво освітленому мікроавтобусі на надувному матрасі розташувалася родина — літня Юлія та її син Віталій. Юлія вбрана у легку синю сукню, а її син — у футболку із написом «Доброго вечора, ми з України». На дворі ще доволі спекотно, тож ночівля під відкритим небом, навіть у авто, для них доволі комфортна. 

Віталій каже, що якби не тепла погода, то родина, можливо, не виїхала би ночувати у поля. «Була б зима, то мабуть в хаті би сиділи. А так літо, на вулиці тепло, виїдемо, переночували — та й додому», — каже він. 

Віталій з-під Нікополя разом із батьками вдень повертається додому, а вночі спить у полях

Вони — мешканці Приміського, села поблизу Нікополя. Вдень родина працює, а на ніч виїздить сюди. «Кажуть, «Гради» дотягаються на 20-30 кілометрів. То проїхали й стали кілометрів за 30-40, аби їх не чути. Буде тихо — будемо вдома», — каже Віталій.

Розповідає, що вдома у родини дуже гучно — все труситься, коли росіяни обстрілюють Нікополь, який зовсім поруч. «В нас жалюзі прямо стрибають по вікнам, і стіни. А підвал у нас старенький, ми боїмося туди залазити», — бідкається Юлія. 

Вони вирішили все ж виїхати на ночівлю після сильних обстрілів, коли у сусідній Нікополь влучили 42 російські снаряди. «Ми дуже перелякалися, і будемо, мабуть, виїжджати, хоча б на кілька днів», — каже Юлія.

Юлія та її чоловік не хочуть покидати власну домівку під Нікополем

Але припускає, що якщо обстріли посиляться, то доведеться виїхати далі. «Хто думав, що доведеться зі свого дому втікати? Все життя будували, а тут виїхали невідомо куди, стоїмо оце. Завтра приїдемо — хтозна, що там буде», — знизує плечима Юлія.  

«Отаман» попереджає, що треба дотримуватися світломаскування. «Так дуже світити не треба, вас же помітно звідусюди. Ви хоч завісу якусь зробіть, аби не так було помітно», — каже він. Юлія і Віталій обіцяють пригасити світло, лишень настане девʼята вечора.

«Я ВЧОРА БУВ УДОМА, Й ПОШКОДУВАВ, ЩО ЗОСТАВСЯ»

Бачимо у темряві кілька припаркованих авто, із яких лунає музика. У одного із них відчинений багажник, всередині якого помітний імпровізований стіл із напоями. 

«Виїжджаємо й повертаємося, бо робота вдома, треба працювати. Навіть в полі та машині ночувати здається більш безпечно, аніж двома», — каже один із чоловіків, що стоять поруч із автівками. Кажуть, у місті вдень більш-менш спокійно, та й можна встигнути подрімати. Не те що в нічний час. «Вчора обстрілювали до 5 ранку, і краще в машині незручно поспати, аніж взагалі не спати», — додає його товариш.

Компанія молодих чоловіків з Нікополя вважає, що краще в машині незручно поспати, аніж взагалі не спати

Ночують чоловіки в полі та автівках майже місяць — 1 серпня обстріляли будинок одного із них, тож відтоді виїздять за місто. А інший додає: «Я вчора був удома, й пошкодував, що зостався».

Та чимало людей проводить свої ночі тут із початку обстрілів у середині липня. Компанія радить проїхати далі дорогою, адже там люди облаштовують мало не наметові містечка.

Частина наметового містечка нічних переселенців з Нікополя

Й справді, за кілька хвилин натрапляємо на пів десятка наметів у посадці. Навколо синього ліхтаря зібралася компанія — шестеро людей. Аби ліхтар не суперечив правилам світломаскування, його поклали на кришку пластикового відра, яке й приглушує світло.

Кажуть, сьогодні вперше вирішили виїхати з міста, бо обстріли просто нестерпні, та й не схоже, що росіяни збираються їх припиняти. Та розповідають, що це не перший їх переїзд. «Ми живемо в одному районі, нас там обстріляли. Ми переселилися ночувати у інший район в центрі міста — нас там знову обстріляли, три дні тому. Тому ми вирішили не випробовувати долю і переночувати хоча б дві ночі тут», — розповідає жінка.

Аби не порушувати світломаскування, люди, що виїхали з Нікополя ховають ліхтарі

Каже, що тут люди так ночують вже різний термін — хтось місяць, хтось кілька тижнів, когось налякали нещодавні сильні обстріли.  

Питаємо, що ж робитимуть, коли почнуться холоди та дощі. «Сказали, буде зима дуже рання», — каже жінка. Інший чоловік з цієї ж компанії їй каже: «Хто сказав? Наталя, не вір пропаганді Російської Федерації».  

Поки говоримо, починаються обстріли, й люди напружено прислуховуються до віддалених звуків. Втім усі наші співрозмовники говорять, що вірять у нашу армію, і їм не доведеться тут зимувати. 

«Ми віримо в наші Збройні сили і ми все таки сподіваємося, що вони цих нелюдів звідси виженуть. В них немає нічого людського. Тому надіємося, що Збройні сили матимуть достатньо сил і вмінь вигнати їх звідси», — каже Іван дорогою назад. 

Залишаємося ночувати у полі, просто під зоряним небом. Хтось, як і ми, розгорнув спальники, хтось ночує просто у автівці, розклавши заднє сидіння. Дехто сидить і розмовляє до ранку. 

Після опівночі тут і далі чути звуки роботи російської артилерії та гучні вибухи. Снаряди сюди не дістають, тож більшості вдається поспати.

Вздовж таких шляхів паркуються люди, що вимушені ночувати не вдома через російські обстріли

Щойно світає, люди починають поступово збирати намети, речі, пакувати автівки. Вмиваються та прямують до міста, щоб стати до роботи. До восьмої ранку стоянка, на яку ми приїхали увечері, пустіє. Щоб увечері знову прийняти своїх тимчасових постояльців.