На Київщині є два села із назвою Ясногородка. І обидва спіткала сумна доля. Північна, що у Вишгородському районі, досі перебуває під владою окупантів. Друга ж, у Фастівському районі, вже місяць потерпає від обстрілів. Три тижні тому тут розстріляли блокпост — тоді загинуло пʼятеро людей. А тиждень тому село накрили «Градами».
Журналісти «Слідства.Інфо» зʼїздили у спустошену Ясногородку на Фастівщині та поговорили з місцевими про те, що відбувається у маленькому селі на сім сотень людей від початку повномаштабної війни.
Дорога до Ясногородки, що за 30 кілометрів від столиці на захід, — неспокійна. На блокпостах уточнюємо, який шлях краще обрати. За привідкритим вікном автівки раз по разу чути вибухи. Всього в 10 кілометрах звідси проходить та ділянка Житомирської траси, де йдуть бої. Дорога веде через поля, тому намагаємося проїхати ці відкриті ділянки якнайшвидше. Аж врешті заїжджаємо в ліс. Дорогу частково перегороджує повалене дерево. І їх таких, посічених та зламаних, чимало.
За лісом починається село. Колись, мабуть, людне перехрестя за вʼїздом зараз нагадує кадри з постапокаліптичного кіно: практично жодної вцілілої будівлі тут немає — невеличкий магазинчик розтрощило, білборд через дорогу розірвало. А від будинків залишилися лише купи цегли та згарища.
Церкві, що стоїть на цьому роздоріжжі, рознесло купол, поруч із нею — розкидані уламки покрівлі та будівельних матеріалів. Хвилин 15 не бачимо жодної живої душі — лише чути, як вітер перекидає уламки покрівлі по той бік шляху, та гучні вибухи з Житомирської траси.
Поруч із церквою вцілілий невеликий двоповерховий будиночок. Поруч стоїть автівка, тож питаємося, чи є хтось. Двері відчиняє отець Роман — настоятель місцевої церкви. Він тут живе разом зі своїм собакою — німецькою вівчаркою Ріком. Також настоятель підгодовує місцевих псів, що прибилися після того, як більшість мешканців покинула село.
Отець Роман добре памʼятає події того дня, коли росіяни розстріляли блокпост.
«Вони (військові на блокпості, — ред.) не почули, як вийшли танки. БМП і два танки зайшли, розстріляли тут блокпост. Пʼятеро людей загинуло. Якраз під час цих подій я погуляв з собакою і зайшов до будинку. Ну вони заскочили в село, пройшли в центр, повернулись назад, і знову зайшли», — пригадує він.
У будинку навпроти перехрестя тоді загинула літня жінка.
«Напроти, де зруйнований будинок, жила родина: чоловік з дружиною і старенька мама. Вона почула постріли, підійшла до вікна, її уламком вбило. А чоловік з дружиною в цей час пішли у центр по хліб», — каже він.
А вже наступного дня російський снаряд влучив у церкву. Священика врятувала фактично сама церква, яка прийняла удар.
«Ми знаходились тут на території, за храмом. Приїхали ще друзі. Чуємо, щось свистить. Я як стояв, так і упав, інші присіли там біля тину. І дві ракети. Якби вони не попали в купол, то, мабуть лягли б метри 4-5 біля нас», — розповідає він.
Далі, за його словами, близько восьми днів у селі не відбувалося активних бойових дій. Але його постійно обстрілювали.
«Прилітало постійно. Тут в Ясногородці будинків 30 згоріло, а пошкоджених — я навіть не знаю, скільки. Навіть вчора (28 березня, — ред.) там, де дерева, горіли… три пожежі було — то «Градами» накривали. Декілька днів підряд. Били всім, що є. Окрім авіації, мабуть. «Гради», артилерія, гармати, танки, ракети, міномети», — розповідає отець Роман.
Погоджується показати місцеву церкву — ту, у яку влучила ракета. Каже, що вона була найгарнішою на Макарівщині. Торік зробили новий дах, адже старий підтікав. А ще недавно храм розписали — цим займався художник із Луганщини, який у 2014 році покинув свою домівку через бойові дії на Донбасі. Від потрапляння в купол двері вигнуло, тож доводиться їх підпирати, аби не зайшли чужі.
Внутрішнє убранство храму знищене, розписи — потрощені. Замість купола у стелі зяє діра, а на місці ликів — тріщини, із яких звисає мінеральна вата. З підлоги на це все сумно дивиться самотнє око когось із святих.
Попри те, що в Ясногородку і досі влучають російські снаряди, священник не збирається покидати село.
«Знаєте, від себе не втечеш. «Де серце ваше, там і багатство ваше», розумієте. Те, чим ви живете — це і є справжнє ваше багатство. Не гроші, машина. Тут моє серце», — каже отець.
Щодня йому пишуть і дзвонять віряни. Хоча звʼязку немає, на другому поверсі його помешкання вдається інколи зловити мобільний сигнал. Хтось потребує розради. Деякі просто спитати, чи живий.
«Пишуть: хоч «плюсик» надішліть, будемо знати, що ви в порядку», — каже настоятель.
Сам отець Роман роздає гуманітарну допомогу: щось підвозять місцеві депутати та волонтери, щось — віддає із власних запасів. Каже, що підгодовують місцеві. Правда, залишилося їх не так багато — близько тридцяти людей із колись майже 700.
Поки розмовляємо, до церкви підʼїжджає автівка, з неї двоє чоловіків починають вивантажувати продукти. Питаємо у місцевих, куди не варто їхати. Один із них каже: «Можете проїхати до центру села, але там дорогу сильно побило. А от в бік ферми страусів (у Ясногородці розташовувався контактний зоопарк та страусяча ферма, — ред.) їхати не варто — там у дорозі застрягло дві нерозірваних міни; та й стріляють з того боку сильно».
На тому ж перехресті бачимо фактично пустир — раніше на його місці стояли будинки, тепер там руїни та пустка. У полі за будинками — три величезні вирви, глибиною метрів зо пʼять. Навпроти цих будинків — зруйнована прямим влучанням російського снаряду заправка.
Погода стрімко змінюється — здіймається сильний вітер, який підіймає хмари піску та жбурляє просто через перехрестя величезні шматки металу із покрівель зруйнованих окупантами будинків. Починається злива.
Під дощем просуваємося вглиб села. Навколо — покинуті та порожні хати. Деякі зруйновані. Деякі — із затягнутими плівкою вікнами. Щоближче до центру, то вікна ціліші.
Проїжджаємо місцеву бібліотеку. Тут вибите лише одне вікно, і всередині помітні фотографії дітей на стіні; у кімнаті поруч складені настільні ігри та глобус. За бібліотекою на підвісній мийці стоїть забуте дитяче рідке мило. Виглядає так, наче все це полишили нещодавно і мають повернутися.
Повертаємо на одну з вулиць, про яку казали місцеві, і на лавці бачимо літню жінку. Каже, що приїхала до села та залишилася — сама ж мешкала у Києві. Виглядає її сусідка Надія, вона розповідає, що російські снаряди прилітали до сусідів у город, і погоджується провести нас до них. Показує, як уламками посікло вікно.
Далі проводить до сусідів. На городі сліди від кількох вирв; їх уже засипали землею. Поруч лежить покручений велосипед. Замість сараю — лише купа дощок та уламків металу. Однак будинок більш-менш цілий. Всередині нас зустрічають господарі — літнє подружжя Надія та Павло. Розповідають, що активні бойові дії розпочалися у селі майже відразу після початку повномаштабної війни.
«Танки проїхали тут 25 числа (лютого, — ред.), колона російських танків. Наступного дня вже хата згоріла там у кінці села. І оце бомблять, і бомблять, і бомблять», — розповідає жінка.
Близько двох тижнів тому постраждало й їхнє обійстя.
«Хвилею вікна повибивало. А ми в хаті були. Відразу бомбануло, вона (дружина, — ред.) каже «йдемо в погріб», — розповідає Павло. — По шиферу лупити почало. І всі вікна повилітали. Ми вже з хати нікуди не виходили, я зранку подивився… пішли у підвал, там до 5-ї ранку ми сиділи тої ночі».
Каже, врятувало хату те, що він напередодні поставив під двері великий шмат металу, тому вони вціліли. Сарай за хатою ж рознесло вщент, та добряче посікло дах. Та крім бомбардувань, до села заходили й самі окупанти. Кілька тижнів тому навіть стукали до хат.
«Кацапи приходили вночі, стукали. Це було десь пів на десяту вечора. До того тарабанили, що страшне, — згадує жінка. — А до сусідки приходили, вона каже, десь годині о другій ночі».
«У них голод почався, їм не було, що їсти там а вони прийшли і стукали у вікно. Говорили чеченською, в неї колега був чеченець, то вона їхню мову трохи розуміє. Вони посвітили у вікно, подивилися, шо там немає що глядіти, накурили, накидали цигарок і потім пішли».
За їхніми словами, до інших сусідів у підвал залізли і машину відкрили. Згодом окупанти пішли з села. Але обстріли продовжилися і тривають досі.
Подружжя каже, що молодь уся виїхала ще у перші дні; залишилися здебільшого старші люди, які ховаються по підвалах у вцілілих будинках. Самі ж залишаються, поки є можливість, бо «куди нам, старим, їхати», та допомагають Збройним силам України — як можуть.
Поки говоримо, вибухи стають все гучнішими та частішими. Прощаємося та прямуємо у бік ферми, аби дізнатися, чи вивезли тварин.
Згодом місцеві розповіли, що частину страусів випустили, ще частину — вивезли. А частину — зʼїли місцеві, аби не голодувати. На роздоріжжі чоловік вискакує з автівки і махає руками, та кричить до нас: «Стійте! Там накриє! Розвертайтесь!».
Розвертаємося та покидаємо пусте село тією ж дорогою. Схоже, це була найбільш залюднена вулиця Ясногородки, адже дорогою назад не зустрічаємо більше нікого.
