«Іду, в мене кров хлюпає у берцях»: «азовець» тричі міг померти в полоні

«Азовець» Олександр Веренготов на псевдо «Малік» у перші дні повномасштабного вторгнення приїхав з Бердянська обороняти Маріуполь. Він налагоджував звʼязок у бункерах «Азовсталі», а після загибелі командира став на заміну. Коли виходив у почесний полон, навіть не здогадувався, що своїх малолітніх дітей і дружину він побачить тільки через три роки. «Маліку» довелося пережити: теракт у «бараці 200» Оленівки, у Таганрозі йому зламали ніс, ребро і руку, у Камишині — ногу. Журналісти «Слідства.Інфо» ідентифікували тих, хто знущався з Олександра та решти українських військових у неволі. 

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо» «Людей забивали шокерами»: хто катує «азовців» у полоні.

«Я ГОТУВАВСЯ, ЩО З ДНЯ НА ДЕНЬ ТЕЖ ЗАГИНУ» 

«Незвично бачити так багато світла. Після повернення з полону я майже всюди у темних окулярах», — каже військовий Олександр Веренготов.

Олександр Веренготов

Олександру 33 роки, з них у війську — 10 років. Як тільки-но звільнився по закінченню контракту й почав цивільне життя, почалося повномасштабне вторгнення Росії. 

«Малік» зателефонував командиру свого підрозділу і 27 лютого 2022 року вже заїжджав на «Азовсталь» для обладнання командного пункту, щоб налагодити радіозвʼязок, інтернет. Тоді, вдома у Бердянську залишилися дружина Олександра Софія, трирічна донька і піврічний син. 

«Обійняв, поцілував рідних і поїхав. Дружина дуже розумна і спокійна жінка, відразу мене зрозуміла — сама обрала військового. А в Маріуполі я виконував свою роботу, емоції неначе відімкнуло. Кожен день ти бачиш смерті, кров, руйнування, обстріли. За полон взагалі ніякої думки не було», — згадує «азовець» Олександр Веренготов. 

Олександр Веренготов

Моментами, Олександру здавалося, що він вже не повернеться з Маріуполя додому. 

 «У мене був інтернет і звʼязок з дружиною, але мені навіть не хотілося спілкуватися. На що вона мені сказала: «Що з тобою відбувається? Ти взагалі сам не свій, поговори зі мною, дай настанову». На що я сказав: «Давай, якось забувай мене потроху, бо скоро вже мене не буде, звикай жити без мене. Знайди нормального батька для дітей, щоб все було добре». Я вже готувався, що з дня на день теж загину. На що дружина дала нормальну словесну прочуханку, «ввімкнула» мене і примусила тоді пообіцяти, що я виживу, що повернусь. І ось ця моя обіцянка не давала мені опускати руки, я кожен день згадував нашу розмову. Тримався, це завдяки моїй дружині», — каже Олександр. 

Олександр Веренготов з дружиною Софією

За наказом командування оборонці «Азовсталі», серед яких був і військовий «Малік» вийшли у почесний полон. Так він спочатку опинився в Оленівці, що на Донеччині. Його розмістили разом з побратимами, серед яких був і Дмитро Козацький «Орест»: «Ми разом були в Оленівці й «Малік» був для мене дуже важливою опорою. Ми постійно мріяли, розмовляли про те, що зробимо після обміну. Ми давно дружимо і нам легко спілкуватися, нічого не приховуючи. А коли його забрали у «барак 200», для мене це була трагедія. Ніякої інформації не було, чи живий він, чи ні». 

Дмитро Козацький «Орест» (праворуч)

27 липня 2022 року в Оленівці, працівники колонії вибірково забрали військових Маріупольського гарнізону з бараку та перевели на промзону, в ангар. Його прозвали «барак 200», оскільки там мала перебувати саме така кількість військовополонених.

«Лягли ми спати. Чую, відбувся вибух. Я відкриваю очі, подивився по бокам: вибухнуло, то вибухнуло. Вже звикли до цього, після «Азовсталі» не дивувало. І потім ще вибух. Скидаю з себе цей спальник, а я спав у шортах, дивлюсь на себе — теж увесь у крові», — каже «Малік».  

Хтось з військовополонених тоді кричав від нерозуміння, що відбувається, когось поранило. Лежали полонені без кінцівок, повністю понівечені. Олександр намагався пройти до виходу з ангару, він переступав через тіла, відірвані руки і ноги побратимів. Йому й самому було складно дихати, з лівого боку стікав від крові. 

Додає: «Я побачив голову свого побратима, коли рухався до виходу. Прямісінько біля ангару складали вже загиблих, всі поранені сиділи там ще три-чотири години. Чекали на евакуацію, яку пообіцяли до госпіталю, але багато хто не дочекався — хлопці стекли кровʼю. Вони лежали, корчились, мучились від болю, кричали, просили про допомогу, але Російська Федерація їх не чула і не хотіла чути. Я вже сиджу і думаю, що скоро і мій час вже прийде». 

Вже почало світати, як поранених після теракту в Оленівці привезли у донецьку лікарню. Дорогою, в Олександра на руках помер хлопець з пробитою головою, так сильно, що було видно мізки. «Малік» затуляв дірку руками, та було дарма, не доїхав.

«У мене берці були, такі «талани» наші, і вони просто повні по вінця крові. Блін, мені аж смішно було, я не знаю. Така біла плитка в госпіталі, а я йду розхлюпую своєю кров’ю. Відкрив очі вже в реанімації. І одна жіночка каже: цей хлопець (на мене вказує), не знаю, яким дивом взагалі вижив. Не те, що в сорочці, а в скафандрі народився, втратив більше 2,5 літрів крові. Мені видалили селезінку. Видалили уламки, але, як виявилось не всі», — розповідає Олександр.

Дружина Олександра знайшла у пропагандистських пабліках кадри з донецької лікарні, у якій перебував чоловік. Вона побачила Олександра, переконалася, що вижив. Але це була чи не єдина інформація на майбутні понад два роки. Софія двічі писала листи коханому в неволю, вкладала фотографії дітей. Але чоловік їх так і не отримав.

«ВОНИ КАЙФУВАЛИ ВІД ТОГО, ЩО КАТУВАЛИ НАС»

Наприкінці вересня 2022 року Олександра етапували в Таганрог. Під час первинної перевірки військовополоненого покалічили: «Прийомка була люта на Таганрозі. Мені тоді ніс зламали, голову розбили й ребра поламали, ніякої медичної допомоги не надали. За непідтвердженою інформацією, під час «прийомки» нашої першої партії — 9 військовополонених загинули». 

СІЗО №2 Таганрога вважається однією з найбільш жорстоких і закритих катівень Росії під кураторством ФСБ. У цьому СІЗО росіяни утримували полонену журналістку Вікторію Рощину, а одна зі звільнених з полону жінок Інга Чекінда розказала «Слідству.Інфо» про те, що її посестру засовували там у піч.

СІЗО №2 Таганрога

30 червня 2023 року Олександра Веренготова перемістили до СІЗО в місті Камишин Волгоградської області. Там його утримували до моменту звільнення — березня 2025 року. Під час перевірки військовополонених знову били, Олександр згадує: «Кажу одному співробітнику: «Начальнику, після уламкового поранення в черевну порожнину, якщо можна, не в живіт». Він питає: «А з головою що?». Кажу: «З головою все нормально». І він такий: «Ну, тоді — по голові. Я — собі: «дякую, попросив». 

На відміну від тюрми у Таганрозі, у Камишині на стіні висів радіоприймач і відеокамера. Таким чином, наглядачі спостерігали за військовополоненими, чули їх та давали вказівки. У перший ранок бранці прокинулися під російський гімн, до того ж їх змусили його співати. Та чи не відразу опинилися на коридорі, тюремникам не сподобалося виконання, почали лупцювати полонених кийками й ногами. 

 «Над нашою камерою знаходилася катівня. Там цілодобово знущалися з наших хлопців. 24\7 ти чуєш крики побратимів і чекаєш, коли прийде твій час. Врешті і я опинився у тій катівні. Причепили мені до тіла дроти, пропускали по тілу ток, на голові мішок. Лежиш на животі із завʼязаними руками і ногами, у такому положенні проводили допит. «Говори, кого з цивільних у Маріуполі вбив, як драмтеатр розбомбив, яких іноземних інструкторів знаєш», — каже мені один з тюремників, а інший у цей час крутить пристрій, який постачав ток, «тапік» — ми його називали. Це могло тривати годинами, вони кайфували, коли катували нас», — розповідає Олександр.

У перший місяць перебування у СІЗО міста Камишин, Олександру зламав ногу банщик. Він був «любителем бити по кістках», згадує звільнений з полону. Одного разу цьому тюремнику здалося, що чоловік підняв голову вище, ніж дозволялося у зігнутому положенні, от він і відлупцював його всім, що під руки потрапило,  зламав ногу. Окрім того, до мокрого тіла полонених банщик підносив електрошокер: «Дуже любив спалювати шокером. Ти потім, як смажена курка пахнеш. А він задоволення отримував, просто не людина, а садист якийсь». 

Після того, як Олександру зламали ногу, його кожен день більше місяця водили до медпункту — накладали повʼязку, що потім сповзала, і зеленкою мазали рани. Милиць бранцеві не дали, каже: «Рачки йдеш, тебе супроводжують спецпризначенці, я голову кудись не туди повернув — отримую по ребрах».

Журналісти «Слідства.Інфо» знайшли працівників цього місця несвободи, проаналізували їхні сторінки у соціальних мережах та фінансові надходження. Наглядачі публікують фото з родиною, беруть мікропозики, проте й слова немає про воєнні злочини, до яких вони, ймовірно, причетні. 

«АЖ ДУША РОЗРИВАЛАСЯ»: ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ 

Олександр Веренготов розповів, що за декілька років до українських військових у СІЗО №2 міста Камишин один раз приїздили представники Червоного Хреста та правозахисники, тоді як обласний російський прокурор зʼявлявся майже щотижня. Однак це не змінило ситуації — полонені не мали змоги повідомити про постійні катування. Натомість, під час обміну 19 березня 2025 року Олександр звернув увагу на російських полонених, каже, у них була нормальна вага та одяг, вони не такі замордовані, як звільнені українці.

Коли «Малік» побачив український прапор і напис «Україна», у нього полилися сльози.  

«Мене всі ці роки полону тримала моя сім’я. Як повернувся на рідну землю, настільки емоції переповнювали: чи то сум, чи то злість, чи то любов. Аж душа розривалася, коли я вперше побачив свою дружину, дітей. Я їх тоді обійняв і просто втратив дар мови. Мені так спокійно стало, що нарешті зустрілися. Я виконав свою обіцянку повернутися», — ділиться Олександр. 

Дружина Софія всі ці роки жила в очікувані хоч якоїсь інформації про коханого. Заспокоювала себе, що мільйони українців переживають подібну невідомість і самій треба трішки почекати. А як дізналася, що чоловіка обміняли, каже, знову стала щасливою. 

«Я тоді, як ожила, почала нормально дихати, у мене думки стали ясні. Памʼятаю, всю ніч після цієї радісної звістки просто посміхалася. У нас нарешті знову повноцінна сімʼя, у дітей є батько, він живий. Помітила, що в Сашка тембр голосу став нижчим, а за манерою став таким ніжним чоловіком, люблячим, коханим», — розповідає з посмішкою на вустах і витирає сльози щастя дружина Софія. 

Адаптуватися до вільного середовища у перші тижні після обміну Олександр, зізнається, було складно. Велика кількість нових людей, світло, багато вільного простору, у голові доводилося продумувати речення наперед, перед тим, як вимовити, і все одно плутався. 

«Я не можу дивитися фільми, але за першої нагоди слухаю українську музику. До російської мови у мене відраза. Заходжу в якийсь заклад і чую за сусіднім столиком, як людина говорить російською і просто аж лють бере. Чому? Досі? Як це відбувається?», — розповідає Олександр. 

Олександр Веренготов після полону

Натомість, «Малік» приємно вражений щонедільними акціями про заклик звільнити полонених. З перших тижнів після звільнення він намагається на них ходити разом з побратимами, з деякими Олександр потоваришував ще у російських тюрмах. 

«Якби ті, хто зараз перебуває у полоні, хоча б знали, що тут про них пам’ятають, їх люблять, чекають — це надало б хлопцям сил. Тому що, багато хто там вже зневірений. Думають, що пройшли Маріуполь, мають героїчні подвиги, але це все вже забуто, що вони вже нікому там не потрібні. Я ходжу на акції, тому що ті люди, які в полоні, дуже багато зробили для нашої країни і про них не можна забувати», — каже Олександр Веренготов.   

Читайте також: Український військовополонений повідомив про смерть від катувань щонайменше 5 побратимів у СІЗО №2 Камишина