Селище Димер Вишгородського району розташоване за 50 кілометрів на північ від Києва. Із першого тижня березня його окупували російські військові, які, як і у інших селах на Київщині, обкрадали місцеві хати та знущалися над місцевими. Місцеві жителі потрапляли у російський полон.
Журналісти «Слідства.Інфо» записали історію місцевого жителя Павла, який допомагав українським військовим, за що потрапив у полон до росіян. Далі — пряма мова Павла.
Я вирішив нікуди не їхати з Димера, допомагати сусідам. У мене вдома кролики, кури — треба було дивитися й за ними. Також допомагали організувати водопостачання: у сусіда була свердловина, ми кинули насос, поставили генератори, щоб вода була на вулиці. Багато людей повиїжджали, просили дивитися за хатами та собаками, щоб не було мародерів. Але від росіян це не врятувало.
Росіяни стояли у нас на вулиці. Ми пробували з ними спілкуватися. Кажуть, що приїхали нас звільняти. Ми їм кажемо: «Зрозумійте, нам без вас жилося добре, кого і від кого ви звільняєте? У вас просто промиті мозги». Вони самі визнали, що ми живемо набагато краще за них.
Ми пробували їх переконувати здатися. Кажемо — якщо що, у підвал сховаємо вас, просто здайте зброю і здавайтеся у полон. Вони на це казали: дороги назад немає, вдома чекає або розстріл, або до 15 років ув’язнення.
Ще я передавав дані нашим Збройним силам — про рух (ворожої, — ред.) техніки, її розташування, куди вони влучають снарядами. І у мене трошки залишилося інформації, не дочистив на телефоні. Одного дня ми (з другом, — ред.) вирішили, що треба з’їздити на тракторну базу, — це кінець Димера — по солярку.
Ми під’їхали на цю базу, а я прямо перед тим давав наводку на їхні позиції. І їм там трошки дали (ЗСУ обстріляла позиції росіян, — ред.), роздраконили. Замість того, щоб втекти, вони ще більше розлютилися. У мене в машині знайшли телефон, а у ньому — деякі фото-відео, які їм не треба було бачити…
Дісталося нам трохи у Димері. Потім позавʼязували очі, руки і вивезли — ми так зрозуміли, що це був Синяк (село в 15 км від Димера, — ред.). Там дуже сильно били, якщо чесно. Били, давили, електрошокером били. У кінці ще прострелили ногу. Просили якусь інформацію, щоб ми видали — СБУшників, ще когось, хто з ними воює. А я прекрасно розумів, що якби хоч якусь мінімальну інформацію дав, то нас би там просто пристрелили. Протримали нас чотири дні, а потім зранку вивезли у центр Синяка і відпустили.
Сильно «наваляли», якщо чесно. «Збили» мені серце дуже сильно. Найважче було у перший день. Після того як побили — два метри проходиш і задишка. Ліва сторона повністю фіолетова була — така побита. Права — менше, просто важко було навіть спати. Зараз болить поясниця. Найменш боляче було від пострілу — як укус комара. Там лопнула всього одна кісточка. Якби вона не лопнула, може, мені гіпс і не наклали б.
Думаю, найбільше їх розлютило, що я не боявся. Мене двоє били спочатку: один джгутом бив, прикладом били, не зав’язуючи очі, бо вони сиділи у балаклавах. Один стоїть збоку і дуже сильно вдивляється в очі. І каже: «Він нас не боїться, його треба мочити». Кажу: «А чого мені вас боятися? Я ніколи в житті не воював, не був в армії. Чого ви прийшли, чого ви зі мною воюєте, чого мене б’єте?».
Бити, знущатися вони люблять. Особливо був такий «нарваний» серед них. Він кричав: «Я кадировець, я чеченець! Я тобі повідрізаю все, що можу! І голову тобі відріжу — будеш дивитися, як ти помираєш». Оце він мені, до речі, ногу і прострелив. Бо він мене ще питав, куди стріляти: у коліно, в голову, чи у печінку, щоб я довше дохнув.
Вистрілив у ногу і сказав: «Що, мало тобі? Давай я ще другу прострелю». Після того, як прострелив ногу, ще дуже сильно били в грудину.
Нас було двоє (друг, з яким поїхали на тракторну базу, — ред.). Але хтось до нас у тому приміщені вже був — бачили всякі речі, матраци. У перші дні не давали їсти. То ми знайшли 2 мішки картоплі, буряка мішків 4-5 напевно, і ще один мішок моркви. Також була цибуля. У перші два дні протирали сиру картоплю… І я їв картоплю, а Сашко не їв. Буряк з’їли один навпіл, а потім ще моркву. На третій день нам принесли ці їхні сухпайки, але, чесно кажучи, я б краще буряк їв.
На третій день нам принесли форму парцівників «Автомагістралі» (компанія, що займається будівництвом доріг, розташована у селі Синяк, — ред.). То на третій-четвертий день ми вже почувалися як люди.
Коли нас відпустили, ми пішки дійшли до Демидова, а там уже знайомі нас підвезли додому.
Зараз трошки відійдемо і попрошуся у Синяк з’їздити: можливо, заберу свої документи — вони залишилися там. Телефон вже навряд чи поверну.
Читайте також: Уссурійські десантники, тікаючи з Київщини, забули штабні документи
