2049

Північ Київської області практично з перших днів війни опинилася під окупацією російських військ. Спочатку росіяни зайшли у Чорнобильську зону відчуження, а потім захоплювали села у Вишгородському районі на шляху до Києва.

24 лютого росіяни увійшли до села Феневичі, що в 60 кілометрах на північ від Києва. За кілька днів у селі зникло світло і згодом звʼязок.

Понад місяць село, у якому до окупації мешкало близько двох тисяч людей, перебувало під контролем росіян. 2 квітня Феневичі звільнили, тут знову майоріє український прапор, а місцеві повертаються додому. Журналісти «Слідства.Інфо» завітали у це село разом з добровольцями, які доправляли туди гуманітарний вантаж, та розпитали мешканців, як вони пережили окупацію. 

Дороги на Феневичі практично немає. Десь у 30-ти кілометрах від Києва обривається звʼязок, а їхати до кінцевого пункту призначення доводиться полями, загрузаючи у болоті, адже два дні йшов дощ. У конвої, який супроводжують добровольці, вантажний автомобіль із харчами та іншими товарами першої необхідності та автомобіль медиків. Вантажівку навіть довелося виштовхувати, адже на вогкому ґрунті та забуксувала.

Коли нарешті дістаємся до села, там незвично тихо та пусто.

Дорогою підбираємо жінку, яка час від часу зупиняє автівки і через відчинені двері гукає, щоб усі прямували до магазину по гуманітарну допомогу. Це місцева сільська староста Галина Козаченко. Жінка розповідає, що до війни тут мешкали близько тисячі людей. А перед самою окупацією сюди зʼїхалися й інші люди — з Києва та з Іванкова, що у 15 кілометрах на північ. За її словами, на момент, коли в село прийшли росіяни, тут було десь дві тисячі душ. Українські прапори, каже Галина Козаченко, висіли і на школі, і на сільраді до останнього. Росіяни повісили і свій, але український не зняли.

Сільська староста Галина Козаченко

Поки збирають людей, місцеві пригощають військових домашніми закрутками.

«Для своїх нічого не шкода, пригощайтеся, хлопці», — каже жінка, що винесла банку вишневого компоту. І усміхається. 

Вже 24 лютого в село прийшли росіяни. За два дні зникли світло та звʼязок. Окупанти, схоже, пошкодували село — обстріляли лише околиці, але досить сильно. Люди потікали звідти, а вони заселилися у їхні хати. Повідбирали, кажуть, найкращі. 

По собі російські війська залишили безлад та повивозили цінні речі. Мешканка села розповідає: «Увійшло все. Танки, бронетранспортери. Над лісом летіли гелікоптери, схоже, на Київ».

Вона живе неподалік околиці села, і бачила, як росіяни йшли колонами важкої техніки, та як обстрілювали село із кулеметів.

«Було дуже страшно. Але думки виїхати не було, та й евакуації у нас не було. Вони нас не випускали, оточили блок-постами, затримували там людей і не випускали нікуди. Сиділи на місці, і все»

Розповідає, що було дуже страшно; аж їй на очах бринять сльози. Питаємо, як звати. «Надія. Надія помирає останньою».   

У перші дні розстріляли двох селян, бо ті фотографували щось на вулиці. Розстріляли, щоб інші не знімали переміщення ворога, і не передавали дані українським військовим. Хоча, це було б складно, адже телефони тут не працюють і досі. Спочатку виходити було страшно, та й не дуже дозволяли. За два тижні місцеві почали поступово із підвалів виходити у будинки. Спочатку якщо ж виходив на вулицю — могли забрати. Тут, кажуть, так пропало щонайменше 50 людей. Правда, через 2 тижні окупації деякі місцеві почали виходити з будинків, та навіть випускати дітей. Але ночували все одно в підвалах.

За тиждень у деяких селян стали закінчуватися харчі. Хто поробив запаси на зиму — той на них фактично і вижив. Хто міг, купляли висівки або діставали десь у сусідів, просіювали, і самі випікали вдома хліб, бо завезти його просто не могли. Найближчий завод — у Іванкові, а село було ізольоване. Одна із місцевих жінок каже: «Трошки в підвалі на пательню жирку додаєш, і виходить уже такий балабушок. Таке й їли».

Світла немає досі. У деяких будинках немає газу. Але в більшості він таки залишився. Один із місцевих під обстрілами полагодив трубу, якою паливо постачається у більшість домівок. Ті ж, хто не мав газу, або спали в одязі, або розпалювали пічки. «Палили свічки і сиділи в підвалах. Дуже було холодно, і досі хочеться хліба», — каже одна із селянок.

Той самий місцевий мешканець, який лагодив обстріляну газову трубу

Тим часом волонтери та добровольці розвантажують авто з гуманітарною допомогою. Пусті полиці магазину наповнюють місцеві жінки, які фасують і розставляють крам. 

Медики ж допомагають тим, хто потребує лікування чи таблеток — їх сюди не завозили вже місяць, аптеки не працюють.

Тим часом добровольці роздають дітям на вулиці солодощі та напої.

«Ідіть сюди, дівчата, будемо цукерки роздавати!», — гукає хтось із хлопців. 

Підходять двоє дівчат — школярки Таня і Даша, сестри.

«Ми зранку збиралися до школи. І тут ми встаємо десь о 5-й ранку, і чуємо, що в кухні багато говорять, всі на паніці. Збирають документи. Додзвонились до знайомих у Київ, а ті кажуть, що Київ уже бомблять. А потім батьки уже сказали, що почалося…», — розповідає одна із них.

Каже, довелося переїхати ближче до центру села до знайомих, бо погреба не було. А половини вулиці там, де вони мешкають, просто немає. Розповідають, що в певний момент звикли до окупації.

«Там щось бахне, а ми граємо далі. Сильно не голодали, але голодали», — каже одна із них. Розповідають, що бачили ракети і снаряди, а росіяни каталися на місцевих автівках і велосипедах, які забирали по хатах.

«Нам довго розповідали про те, що ось-ось нас визволять. І це не збувалося. Тому тільки зараз, коли ми побачили наших солдат, ми точно знаємо, що все», — каже Даша. — 24 лютого був найгіршим днем у нашому житті. А найбільше ми чекали, щоб побачити наших хлопців. І інтернету хотілося, хоч з кимось звʼязатися. З родичами».

У магазині тим часом роздають товари по одній одиниці в одні руки. Зустрічаємо тут Людмилу із малою дитиною. Вони хотіли виїхати із села, коли його окупували росіяни. Жінку з дитиною довго тримали у холодній автівці, не давали вийти і погрожували. Зрештою забрали всі цінні речі, телефон та розвернули додому.

«Мені ще пощастило врятувати дитину, бо деякі і не повернулися до села після спроби виїхати. А виїхати було неможливо», — каже жінка.

Вже на вулиці до нас підійшла дівчинка. Попросила допомогти знайти її батька.

«Тато пропав, і ми не можемо його знайти. І звʼязку немає», — починає плакати. Бачить у натовпі чиєсь обличчя, і каже: «Може, це він?». А потім мовчки відходить, коли розуміє, що ні.

Мешканці Феневичів дякують добровольцям за привезену їжу. Коли ми від’їжджаємо, всі прощаються один з одним, вигукуючи «Слава Україні!»