37-річна Олена та її родина прожили в палаючому Маруполі без води та їжі майже місяць. Разом з братом, невісткою та трьома дітьми — сімнадцятирічною Анною, дев’ятирічним Сергієм та півторарічним Євгеном — вони двома автівками самотужки вибирались з міста. Минувши десятки російських блокпостів, заміновані села та постійні обстріли, маріупольська сім’я виїхала з міста. Тепер вони у безпеці у селищі на Закарпатті, але кажуть, що не мають, куди повертатися: у Маріуполі з їхньої проукраїнською позицією вони не виживуть.

Олена та її рідні стали свідками багатьох злочинів, вчинених росіянами, та ледве вижили, втікаючи від війни. Жінка розповіла «Слідству.Інфо», що їм довелося пережити на шляху до прихистку.

ДВА ПІДВАЛИ

Двадцять четвертого лютого о 4:30 я почула вибух. Ми проживали в Іллічівському районі Маріуполя, неподалік від Лівого берега, де стояв блокпост ДНРівців.

У будинках ще були світло, вода, газ та опалення. Ми слухали новини: наш міський голова запевняв, що все під контролем. Тому ми вирішили не панікувати, купили в магазині хліба та молока, і повернулись додому. 26-го ввечері вибухи стали все ближче, і ми почали спускатися до підвалу. До мене приїхав брат з сім’єю і ми забрали до себе маму, яка вже була під обстрілами.

У мене в будинку два бомбосховища, ми їх готували ще з 2014-го року. У першому було близько 50-ти людей, а в іншому — чоловік 20. 

Їхні політичні погляди розділилися. Хтось питав, звідки тут російські військові, а хтось одягав футболки з прапором Росії. У нашому підвалі люди напилися і почали чіплятися до нас, бо ми підтримували Україну. Зрештою нашу сім’ю виселили до іншого підвалу, бо їм не подобалася наша позиція.

Потім почали зникати вода, світло та опалення. Ми не знали, коли починається повітряна тривога, бо телефони були розряджені. Сирена на вулиці спрацьовувала тільки на АТБ і комбінатах. Тому ми забігали у бомбосховище, просто коли чули, що летить літак.

ВСІХ ХОВАЛИ ЗА БУДИНКОМ У ПАРКУ

Через відсутність газу, ми готували їжу на багатті у дворі. Зранку 10-го березня у наш будинок прилетіло два снаряди. Моя мама стояла далі від нас, збирала сніг з машини, щоб помити ним руки. Їй щось влучило у руку і вона зникла з поля зору. Мій брат, Олег, відлетів у бік, а я впала на землю. У вухах стояв гул і я нічого не розуміла, тільки бачила дим.  

Інший снаряд вбив мого сусіда, його 4-річному сину відірвало руку, а старшому, 12-річному, уламок влучив у ногу. 

Коли все трохи заспокоїлось, я пішла у шпиталь по медикаменти для мами. Мій дев’ятирічний син Сергій захворів від постійного життя у підвалі, а у мене закінчувалися ліки: я не маю щитовидної залози, тому гормонозалежна. Хлопці у шпиталі сказали, що вони б раді допомогти, але у них нічого немає, бо місто у блокаді. Вони до останнього чекали, що до них прийде підмога.

Поруч стояв український військовий з аптечкою, і дозволив мені забрати у нього все, що мені було потрібно. Я взяла атисептики, антибіотики, бинти, і коли приїхала додому, витягала у мами з руки уламок.

Сусіда Сашка, батька хлопчиків, якого вбило снарядом, ми поховали за будинком у парку — там усіх ховали.

Автівка Олени після обстрілів

РОСІЯНИ РОЗСТРІЛЯЛИ СОТНЮ ЛЮДЕЙ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА ВОДИ

Трупів було дуже багато, бо стріляли щодня. Кожного ранку росіяни піднімали літак і весь день гатили. А потім була ніч — найстрашніший для нас час доби. У підвалі перебувати було неможливо, діти хворіли і ми спали просто у коридорі на першому поверсі. Крізь зашторені вікна ми бачили сяйво від снарядів — це було справжнє пекло. Діти досі навіть від звуку грому лякаються і падають на підлогу. 

Весь цей час люди голодували. Почали розкрадати магазини, а потім міняли їжу на цигарки та медикаменти. Неподалік від дому ми знайшли джерело з водою. Але росіяни піднімали вгору дрони і спостерігали, де знаходиться велике скупчення людей. Одного дня, коли біля джерела було людей 100, ці тварюки їх розстріляли.

Ми постійно були під вогнем. 12 березня, коли снаряди почали падати за будинком у парк, ми втекли до Приморського району міста, де було тихіше. З нами була наша бабуся, але не витримала дороги і померла. Нам довелось поховати її прямо на клумбі біля будинку, хоча кладовище було поруч. Вибухи продовжувались, і 17-го березня ми вирішили спробувати виїхати з міста.

Ми не знали про жодні гуманітарні коридори, бо сиділи без зв’язку. Тому їхали самотужки. Виїжджати було страшно. Дорогою було так багато трупів, що ми зав’язували дітям очі. Довкола все вибухало і діти кричали. Ми читали молитву «Отче наш», бо крім бога нам не було кому допомогти.

Півторарічний Євген у прихистку в Солотвино

Ми поїхали під Мангуш (селище за 20 км від Маріуполя на захід, — ред.), бо там був будинок мого покійного тата. Там ми зайшли до магазину і купили хліба. Діти їли цей хліб і плакали, бо місяць були майже без їжі. Коли це побачили місцеві, вони почали виносити нам молоко та інші продукти. 

У Мангуші ми пробули три дні і рушили у напрямку центральної України. Мама залишилася там. У всіх селах за Мангушем висіли триколори. Там не було руйнувань зовсім, тобто вони так просто це все віддали? 

КОЖНІ 20 МЕТРІВ — РОСІЙСЬКИЙ БЛОКПОСТ

Ми проїжджали багато блокпостів. Найжорсткіший був під Маріуполем, де стояли військові, які зовсім не знали російської або української. Вони були схожі на кадирівців або когось звідти — з довгою бородою і жовтуватим кольором шкіри. Коли вони показали на мене і на машину, я зрозуміла, що вони хочуть паспорт і документи на авто. У паспорті одразу відкрили сторінку з пропискою, і я їх спитала «Ви не говорите російською, як же ви читаєте українською?» Не знаю, чи він зрозумів, але роздратувався і кинув у мене паспортом. 

Попереду було ще багато блокпостів. Під Мангушем вони вивели дітей з машини і обшуковували, думали, що ми ховаємо зброю. Моєму синові Сергію 9 років. Вони питали його, ким працюють батьки та де тато. У мого брата оглядали руки, дивились, чи немає мозолів від зброї. А у чоловіка попереду забрали машину, хоча всередині було двоє маленьких дітей. 

Іграшка Євгена, яку він отримав у центрі для внутрішньо переміщених осіб у Солотвино

Далі ці блопокости стояли через кожні 20 метрів. Десь на 20-му чи 30-му блокпості я не витримала і розплакалась. Військові постійно хамили, — так, наче це я до них прийшла. Один чоловік, схоже, «ДНРівець», підійшов до мене і сказав: «Біжи якнайдалі». 

Під Запоріжжям знову стояли ті незрозумілі військові, які не знали мови. Вони оглядали телефони, шукали патріотичні картинки чи висловлювання. Я все почистила, але вони знайшли переписку у Вайбері з другом, у якого український прапор на заставці. Почали у мене тикати телефоном, бо не могли прочитати, що там написано. Я пояснювала, що це не моя заставка, і врешті нас відпустили. 

ОБСТРІЛЯНІ КОЛОНИ АВТІВОК

Ближче до Запоріжжя у нашій колоні було вже 3 автобуси та понад 200 машин. Потім ми розділились: хтось залишився ночувати у Токмаку (Запорізька область, — ред.), а хтось поїхав далі. Біля Василівки вони підірвали міст і треба було об’їжджати сільськими дорогами, які заміновані.

На під’їзді до підконтрольної українцям території було багато російських блокпостів. Вони ретельно нас оглядали, а коли відпустили, почався обстріл. Мій брат їхав попереду і потрапив під вогонь. Я їхала через кілька машин від нього, а коли просунулася на пару метрів, чотири машини позаду мене обстріляли і вони згоріли. 

Я хотіла тоді показати тим людям з Маріуполя, які казали, що це наші стріляють, щоб вони чітко побачили, звідки летять снаряди. Вони ж нас півгодини тому пропустили через свій блокпост, і почали обстріли!

Коли ми нарешті вибралися і дісталися Запоріжжя, українські військові кричали нам, щоб ми їхали швидше, бо позаду стріляли. 

Автівка брата Олени після обстрілів

Напис на куртці Олени, в якій вона вибиралась з Маріуполя

Ми виїхали з Маріуполя 17-го березня, а вже у 20-х числах, коли ми були в Дніпрі, росіяни взяли у заручники іншу колону машин, яка їхала до Запоріжжя. Цих людей хотіли вивезти до Росії, але врешті наче відпустили. Моя свекруха дійшла пішки до «Порт-Сіті» (торговельний центр у Маріуполі, — ред.), там її посадили до автобусу і вивезли у Донецьк. Звідти вона виїхала у Санкт-Петербург до родичів. Вибору не було: вона казала, що вивозять або у Донецьк, або у якесь російське місто. Їм просто казали, що Бердянськ переповнений, і тепер всі їдуть в інший бік. Людей і досі вивозять туди.  

НАМ НЕМАЄ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ

Ми виїхали у Солотвино (селище у Закарпатській області, — ред.), бо тут раніше лікувалася моя племінниця. У перші двадцять годин нашого перебування тут мого брата забрали у військкомат і відправили воювати на Донеччину. У Маріуполі залишилася моя сестра — вона продовжує сидіти у підвалах. 

Зараз росіяни почали там бурхливу діяльність: відкривають квартири та забирають цінне. Квартири, які вціліли, вони начебто віддаватимуть людям без житла. Але будинки залишаються порожніми, всю техніку звідти виносять. 1 травня діти мають піти до школи — вони (окупанти, — ред.) роблять видимість, що все гаразд.

Родина Олени у центрі для внутрішньо переміщених осіб у Солотвино. Зліва направо: Олена, її дев’ятирічний Сергій, донька брата Анна, мама невістки Світлана, невістка Марина з її сином Євгеном.

Після того, як ми поїхали, у мій будинок було 8 влучань. Там неможливо жити. Ми покинули все. Ми жили добре, у нас була стабільна робота, квартири. Я була заступницею керівника магазину, а брат працював на флоті. Він тільки купив будинок, а вже через місяць йому довелося лишити його, бо почалася війна. 

Нам зателефонували з Маріуполя і сказали: «Ви поїхали і не повернулися, тому дому у вас більше немає». Вони (росіяни, — ред.) вже спалили архів, змінюватимуть назву вулиць, і ті документи на квартири, які ми забрали, вже не мають жодної сили. Я не збираюся туди повертатися, бо ці негідники залишили нас без усього. Єдине, що ми не поховали бабусю, але зараз нам кажуть туди навіть не сунутися зі своєю позицією. 

Фото будинку Олени, після потрапляння у нього снарядів

Тут у Солотвино перебувають люди, для яких це тимчасовий прихисток. Але для нас це не тимчасово, бо у нас більше нічого немає. Нам немає куди повертатися.

Читайте також: Постановочні бої за Маріуполь: як ТікТок-воїни Кадирова вдають із себе бойовиків у соцмережах

війна, окупація, Маріуполь