– Я не знаю за що, але це все завернули політики. А не люди. Але так настроїть, може мене після цього розстріляють?
– Хто?
– Откуда я знаю? Я не знаю, вже кому вірить! Ми стоїмо з вами балакаємо, а комусь щось не сподобається. І зараз приїдуть, бомбануть нафіг, або ще щось.
2-го травня українські війська зайняли ключову висоту біля Слов’янська – гору Карачун. Бойовики відступили в місто і відтоді обстрілюють цю стратегічну висоту з житлових кварталів. На відео, знятому з житлового будинку Слов’янська, типовий ранок для українських солдат на Карачуні. Сепаратисти щедро поливають мінами гору з телевежею.
Слідство.Інфо вирушає на гору Карачун, щоб на власні очі побачити, як воюють українські солдати і розвивається військова ситуація.
Дістатися на передові позиції, там де відбуваються бойові зіткнення українських солдатів з сепаратистами через антитерористичний центр дуже складно. Дуже. Тому, ми користуємося допомогою наших колег і друзів з медичної служби Майдану, яка тут, ось уже більше місяця рятує українських солдатів від поранень та смертей і на їхній машині таємними стежками, між Слов’янськом та Ізюмом ми намагаємося дістатися передових позицій української армії.
ОЛЕНА, медик-волонтер:
– Погана дорога, села вороже налаштовані. Більшість – дуже вороже. Хоча позавчора ми їхали, з нами навіть щиро привіталися.
– Слухайте, Олено, вам не страшно?
– Ні.
– Може, ви звикли?
– Ні, не звикла, але не страшно.
Проїхавши повз села навколо Слов’янська, ми нарешті дістаємося гори. Карачун контролюють десантники 95-ї аеромобільної бригади та бійці Національної гвардії. Другий батальйон прийшов на зміну першому, який пробув тут більше місяця.
Звідси, з гори Карачун, місто Слов’янськ видно просто як на долоні. Місто дуже красиве й тихе, до тих пір доки звідти не летять міни і не завдають ось такого обстрілу, не залишають ось такі глибокі воронки.
Це зараз Карачун – на лінії активних бойових дій. А тоді, другого травня, тут антитерористична операція тільки починалася. І ще ніхто не знав, у що переростуть суперечки з населенням і штовханина з сепаратистами. Десантники першого ж дня втратили двох своїх бійців.
СЕРГІЙ КОБЗАР, один з командирів 95-ї ОАЕМБр:
– Спочатку почали працювати представники релігійних організацій. Прийшли всі з іконами, привели свою паству. А потім далі почали вже під’їжджати бомжі з георгіївськими лєнтами, яким наливали перед цим. Під наркотичним сп’янінням молоді люди до 25-ти років. На руках характерні наколки, люди без роботи, які сиділи. Першого – Серьогу, оце як перший БТР виїхав, оце його в шию куля попала. І другий сидів Пєтя, він коригував дії водія, тому що темно, нічого не видно. Йому між ніг вистрілили з гранатомету. І оце перші 5 хвилин цього протистояння загинуло наші дві людини. Потім всі зрозуміли, що це ні фіга не мирне населення, що треба якось відбиватися. І з боку почали вспишки йти, по ним почали відстрілюватися. І вони зрозуміли, що номер, як з 25-ю бригадою, тут не пройде. Після того, як зрозуміли, що трохи не на тих нарвалися, ми приїхали сюди переночували ніч, ми зайняли оборону і з Карачуна ми вже більш нікуди не поїхали і зрозуміли як треба працювати.
Коли десантники наступали на Карачун, тут була засада сепаратистів, ось що на місці цієї засади знайшли, ось така от бойова амуніція, стимулюючі препарати для бійців Донецької народної республіки, кажуть, таких шприців тут дуже багато.
Бої тут тривають безперервно. Навіть удень сепаратисти, криючись за кущами і деревами, намагаються підібратися якомога ближче.
– Растяжка сработала?
– Та какой, это ракетница!
– А нет, точно, растяжка! Кто-то подходит к позициям?
– Возможно… Она просто так не сработает?
– Конечно. Хотя, может, заяц, может, козел.
ОКСАНА, стрілець:
– Ну, к примеру, в Израиле, женщин берут в армию, а почему у нас нельзя? По нам, девушкам не решалось до самого конца, где мы будем и как мы будем. Мы рвались сюда, мы рвались со своими ребятами быть. Мне спокойно, я привыкла находится в мужском коллективе. Работала и поваром, и на производстве работала, по-разному. Мне-то всего-лишь 20 лет. Папа согласен, он в курсе. Он сам записался добровольцем. В случае чего, он подключится.
МИХАЙЛО, один з командирів 95-ї ОАЕМБр:
– Как обеспечивается армия. Вы довольны лично?
– Я не могу говорить за все ВС, но всем, что необходимо для выполнения первоочередных задач, мы обеспечены.
– Это за счет государства или граждан, чью помощь вы больше чувствуете?
– В первую очередь, мы чувствуем помощь и поддержку граждан нашей страны.
ПЕТРО, вартовий:
– Якщо треба стояти, то будемо стояти в будь-якому випадку. За ідею, за батьківщину, за тих, хто там, сім’ю, батьків, дітей.
МИХАЙЛО, один з командирів 95-ї ОАЕМБр:
– Солдаты, которые у вас служат контрактники, сколько они получают в месяц?
– В среднем от 3-х до 5-ти тысяч гривень.
– При этом у вас высокий боевой дух бригаде, как это удается и достойная ли это зарплата?
– Зарплата, может и не достойная, но это тот случай, когда подтверждается истина о том, что не все в этой жизни измеряется деньгами.
ВЛАДИСЛАВ, боєць Нацгвардії:
– А родичі взагалі знають, де ви, що ви?
– Родичі не знають, де ми знаходимось. Думають, на навчаннях. Десь в лісах, полях.
– Так родичі вас тепер побачать.
– А який у вас канал?
– Громадське.
– Тобто, всі наші історії уходять в небуття.
На зарплату бійці Нацгвардії не нарікають. Хоча платять їм менше, ніж десантникам – десь півтори тисячі гривень на місяць. Скаржаться, що досі не отримали жодного статусу і нормальних документів. Судячи з паперів, не зрозуміло навіть, де вони – на навчаннях чи на війні.
ВЛАДИСЛАВ, боєць Нацгвардії:
– У меня до сих пор никакой бумажки нет, это взяли как образец у одного из сослуживцев. Нету ни одной бумажки, что я тут. Но я числюсь на полигоне или нет.
Посвідчення резервіста Нацгвардії, скріплене печаткою з граматичною помилкою, не може не викликати підозру. Потім командування завжди може сказати, що документ несправжній.
ВЛАДИСЛАВ, боєць Нацгвардії:
– У меня такое ощущение, что я тут сидел оборонял от сепаратистов эту вышку потом приеду, буду воевать с ЖЕКом, водоканалом, энергонадзором и буду с пеной у рта доказывать, что я тут был. Только, что я им буду показывать? Проблема не в деньгах, но как это должно выглядеть? Я не понимаю.
Жалюгідне грошове забезпечення. Незрозумілий статус. Держава, яка не забезпечує необхідною амуніцією. Попри все це, вони готові боротися за Україну. Закриваючи собою агресію з боку бойовиків і північно-східного сусіда.
– Закінчиться все це і буде все добре!
– Тримайтеся! Слава Україні!
– Героям слава!
За кілька днів ми залишаємо Карачун. Волонтери-медики Майдану везуть нас на інші блок-пости біля Слов’янська. Один з медиків – Армен – власним прикладом показує, хто такий справжній патріот.
АРМЕН, медик-волонтер:
– Я сам гражданин Украины, но я армянин, я понимаю, я в этой стране давно живу и у меня душа болит.
– Как вы не боитесь ездить с украинскими флагами на лобовом стекле? Вы могли бы их снять, и вам было бы безопаснее, но вы ездите с ними, рискуя, подставляясь, почему?
– Украинский герб и флаг я настолько уважаю и когда я его где-то вижу, у меня в душе такая радость, что украинский флаг где-то сияет. И я горжусь этим флагом и гербом. И мне не страшно ездить. Пускай все увидят. Пусть все увидят, кто ненавидит Украину, что у нас есть герб и флаг, и мы их любим и ценим. Мы не боимся. У нас не только на лобовом, у нас еще есть большой флаг. Мы любим Украину. И мы это ни от кого не скрываем, потому что мы находимся у себя дома. А не на чужбине.
ДМИТРО ГНАП, Слідство.Інфо