В Україні дослідили цикл вербування дітей — 80% неповнолітніх виконували завдання через гроші

Зловмисники вербують підлітків у сім етапів. До цього висновку дійшли юристки та психологині Міжвідомчої координаційної ради з питань правосуддя щодо неповнолітніх і ГО «Всеукраїнський громадський центр “Волонтер”». Вони проаналізували звіти Офісу Генерального прокурора та судові рішення з 2022 року по липень 2025-го. 

«Слідство.Інфо» поспілкувалося зі співавторкою дослідження «Ситуаційний аналіз щодо використання країною-агресором українських дітей під час війни в Україні». 

Від налагодження контакту до повної залежності 

Співвідношення неповнолітніх затриманих до всіх затриманих за злочини проти основ національної безпеки надзвичайно високе: близько чверті завербованих у 2024-2025-му мають менше 18-ти років. Найчастіше дітей вербують у Telegram. Відбувається це за такою схемою: 

1. Пошук і встановлення контакту. Найчастіше вербувальники контактують з дитиною в Telegram. Використовують також TikTok, ігрові чати, чати і застосунки для знайомств. Вони можуть писати українською, обов’язково послуговуються несправжніми фото профілю чи просто зображенням без обличчя. Дитині обіцяють легкий і швидкий заробіток, приваблюють незалежністю від батьків, дають цікаву місію». Водночас вербувальник на цьому етапі збирає особисті дані дитини та шукає її слабкі точки, незакриті потреби. 80% неповнолітніх виконують завдання вербувальників через гроші. 
2. Завоювання довіри. Дитині пропонують нескладні «безпечні» завдання і швидко за них платять. Вербувальник може пропонувати залучити друзів чи встановити програму для відстежування геолокації. 
3. Ескалація завдань. Завдання стають більш ризикованими, водночас у дитини формується відчуття значущості — вона вважає, що виконує важливу місію, допомагає другу. Насправді ж: збирає дані про блокпости, військові об’єкти й об’єкти критичної інфраструктури. 
4. «Прив’язування» до кримінального правопорушення. Дитині пропонують вчинити підпали, але продовжують наголошувати на користі від її дій. Також надсилають детальні інструкції, гроші для покупки матеріалів чи оренди квартири. Вербувальник постійно на контакті з дитиною, просить докази виконаних завдань, консолідує зібрану про дитину інформацію. А якщо дитина починає дивно поводитися і перестає відповідати, вербувальник може видалити переписку. 
5. «Підвищення ставок». На цьому етапі дитину втягують у серйозні диверсії, підриви, підпали авто військових. За відмову шантажують.
6. Шантаж і примус. Вербувальник погрожує дитині, що здасть її в СБУ, розсиланням її особистих фото і шкодою родині. Дитина почувається, ніби в пастці. 
7. Повна залежність. Дитина остаточно втрачає контроль над ситуацією та може вчинити особливо тяжкі злочини.

Психологиня й співавторка дослідження Анна Козлова пояснює: 

«Ми вважаємо, що дитина може вийти з цього циклу на кожній стадії. Але питання в тому, чи достатньо в неї внутрішніх ресурсів, і в переважній більшості випадків їх замало. З’явився хтось, хто закриває потреби дитини. Та навіть коли вона розуміє, що щось не так, вона не може вийти, бо не почувається в безпеці: вона втратить гроші й не матиме де жити. Наприклад, боїться наслідків повідомлення про свої дії». 

Козлова додає, що вона чула про одиниці випадків, коли завербовані діти зверталися до дорослих по допомогу або ж самі повідомляли правоохоронцям. Вона додає, що попри це складно сказати, чи більшість спроб вербування успішні, адже наразі ніхто не знає, скількох дітей намагалися завербувати і скільки ще проходять цей процес. 

«Наприклад, коли проти дитини вчиняють сексуальне насильство, їй погано і вона може звернутися по допомогу, — говорить Анна Козлова. — Але у випадках вербування вона може не відчувати потреби в допомозі, адже саме вербувальник закриває її потреби. Вона бачить його як хорошу людину, яка ще й дає гроші. Такі діти майже не повідомляють ані дорослим, ані правоохоронцям про те, що відбувається». 

Вербувальники обирають дітей від 14 років

У дослідженні виділяють п’ять чинників, які впливають на вразливість дітей до вербування: втрата або ослаблення батьківського нагляду через війну, негативний вплив війни на психіку, зокрема нормалізація насильства та руйнування, руйнування звичних середовищ навчання і дозвілля, економічні труднощі й онлайн-пропаганда.

Анна Козлова каже, що вербувальники мають чотири критерії, за якими шукають дітей. Перший — це вік. Зазвичай вербувальники обирають дітей раннього підліткового віку, від 14 років — такі підлітки вже мають певну самостійність, можуть пересуватися транспортом без супроводу, але все ще мають низький рівень критичного мислення. 

Другий критерій: сімейні обставини. Вербувальники звертають увагу на постраждалих від насильства, дітей без батьківського піклування чи з конфліктами в родині, у складних життєвих обставинах. 

Третій фактор — це потреба в грошах або відчутті залученості, власної значимості. Й останнє: ці діти йдуть на контакт, проявляють інтерес, але не мають критичного мислення, почуваються ізольованими й схильні до девіантної поведінки. 

Для неповнолітніх існує пробаційна програма — система заходів та занять для корекції поведінки і запобігання повторним злочинам. Проте в ній не враховують контекст вербування дитини. Анна Козлова каже:

«Так, система адаптації до СІЗО для всіх однакова. Але для завербованих дітей мають бути спеціальні програми, які будуть враховувати контекст їхніх злочинів, в яких працюватимуть з їхнім ставленням до України. На жаль, це тільки в процесі створення». 

З дітьми не працюють на випередження

Вербування дитини впливає на всю її мікросистему — сім’ю, школу, громаду. Відповідно, працювати треба було б і з ними. Проте, каже Анна Козлова, в Україні наразі немає соціопсихологічної програми реінтеграції дитини після вчиненого злочину, коли вона отримує умовний вирок або ж виходить з місць несвободи й повертається додому. 

У межах цієї програми місцева влада мала б оцінити потреби дитини, ризики для неї та її родини, доцільність зміни місця проживання чи навчання. Навчальні заклади мали б не лише давати цій дитині освіту, а й підтримувати її, разом з родиною формувати для дитини новий спосіб життя. 

«Я не впевнена, що громади це роблять, — каже Козлова. — Це переважно лягає на плечі батьків, якщо вони активно включені, звісно. Якщо ні — дитина знову сама по собі». 

Натомість участь навчальних закладів часто зводиться до «профілактики» вже після того, як дитина вчинила злочин. А з цією темою з дітьми треба працювати на випередження і системно. Подекуди освітяни це роблять, однак не всюди, каже Козлова. Напрацювати системний підхід складно, бо країна велика, діти переїжджають, а вчителі звільняються чи міняють місце роботи.