У таборі для військовополонених, що на Заході України, починається новий день. Хтось не хоче прокидатися та йти на гігієнічні процедури. Хтось тут перебуває довше, ніж на виконанні бойового завдання, хоча підписував контракт з армією РФ у статусі «зека», сподіваючись на амністію. Хтось тут отримує першу зарплату, хоча йшов на війну, щоб заробити обіцяні мільйони рублів.
Перших полонених армії РФ у це місце несвободи привезли близько двох років тому. Нині тут громадяни різних країн, які підписалися воювати проти України — тепер з підозрами про воєнні злочини і без, є й більше не «свої» — зрадники.
Як живуть військовополонені, з якою мотивацією пішли на війну і чому працівники табору жартома називають себе «вожатими» — у репортажі «Слідства.Інфо».
Про це йдеться у репортажі «Слідства.Інфо».
Військовополонений Рафаель разом з іншими підвʼязує огірки в теплиці, яку торік табору подарували представники Червоного Хреста. Чоловік розповідає, сам родом з Мурманська, підписав контракт на службу у флоті. Врешті, опинився на Курщині, там його і взяли у полон українські військові.
— Як часто виходите на грядки з огірками?
— Щодня. Їх же потрібно підвʼязувати, поливати. А так, в голові засіла думка про обмін, а там вже як піде.
— Можливо назад на службу?
— Все можливо, ніхто не знає. Патріотизм — це, в першу чергу, любов до Батьківщини, щоб вона процвітала.
— Як у цей контекст можуть вписуватися війни на території інших країн?
— Не можу відповісти на це запитання. Я ж звичайний військовослужбовець, я такі глобальні питання не вирішую.
Рафаель продовжив порпатися на грядках, це один із видів робіт, за яку у таборі полоненим платять гроші. Є ще цехи з виготовлення штучних ялинок та новорічних іграшок, садових крісел і стільців.
Полонені отримують грошову винагороду — за годину праці не менше ніж чверть швейцарського франка (12,8 грн станом на серпень 2025 року, — ред.) відповідно до Женевської конвенції. Сума залежить від годин роботи та складності. Ці кошти зараховуються на особові рахунки полонених, а витратити їх вони можуть у крамниці на території. В асортименті: чаї, крупи, солодощі, сигарети, засоби особистої гігієни.
Усе, що вирощують військовополонені, самі ж і зʼїдають, так економляться державні гроші. З власних грядок на стіл потрапляють: помідори, огірки, кабачки, кріп, петрушка, листя салату, морква, полуниця. Це як додаток до й так базового безкоштовного набору продуктів, з якого готують їсти полонені, що працюють у їдальні. На щодень є збалансована розкладка зі страв, за цим переліком і куховарять.
Заходимо до їдальні, а там військовополонені чистять картоплю, нарізають самостійно випечений хліб, смажать цибулю — готують обід. Андрєй і Артьом стоять на стільцях. Вбрані у білі комбінезони та кухарські головні убори, вони в унісон величезними ложками мішають картопляний суп у кількадесят літрових каструлях. Це — буде перше, а на друге — перлова каша з мʼясом.
Хоч служили у різних підрозділах і раніше не були знайомі, Андрєй і Артьом відповідають, так само як і мішають суп — то в унісон, то «підтакуючи»:
«Підписали контракт. Це було свідоме рішення долучитися до армії Росії. Знали, що можемо стати учасниками бойових дій, але ж ніхто не знав, що все так станеться».
Військовополонений Данііл розсипає їжу по тарілках. Він з однієї неволі потрапив у іншу, пояснює «по-малолітці». Чоловікові 25 років. Потрапив у полон, але не скаржиться, посміхається і каже, що все тут влаштовує: «Я з тюрми. Випадково звʼязався з наркотиками. Гроші, молодість, закладки — притягнули і все. Дали 16 років, а це дуже багато. Тому пішов на війну, обіцяли амністію».
Іншому полоненому — Владіміру — під час підписання контракту обіцяли зняти судимості. Нарізає хліб і розповідає, що хоче додому до дітей, але щось країна не поспішає його забирати.
Черга військовополонених за тацями з їжею рухається помірно, для тих, хто на протезах, підносять їжу. Коли всі полонені за столом вже мають їжу, то відсовують лавку й разом сідають. Не поспішаючи їдять, передають сіль.
«Усі хто тут знаходиться — іноземці. Окрім тих зрадників, які мали українське громадянство, але пішли воювати на боці ворога чи отримали подвійне громадянство. Є також ті, кого можна назвати іноземними найманцями. Але вони теж уклали контракт із російською армією. Чи є це найманством — вирішить суд. Вони (військовополонені, — ред.) у ситуації, коли зараз не потрібні ані Росії (за яку вони воювали за гроші і їхня основна мотивація — це були гроші та виплати), ані часто країнам, з яких вони походять», — розповідає представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.
З громадянством Республіки Білорусь у цьому таборі для полонених перебуває Ніколай Журавльов, йому 43 роки, з них понад 10 — жив у РФ.
Працював різноробом на будівництві, а у лютому 2025 року вирішив підписати контракт, бо вважає себе патріотом як Росії, так і Білорусі, а ще він хотів підзаробити грошей.
«Навчання проходили зі мною не тільки росіяни, були з громадянством Узбекистану, Дагестану, Казахстану… увесь «Радянський Союз» зібрався, якщо так розібратися. Різних націй вистачає», — розповідає Ніколай.
Через 18 днів навчань Журавльова відправили на Купʼянський напрямок, як каже «тримати оборону». Через місяць його взяли до полону.
— Наказ є наказ, де посадили тримати оборону, там і тримав. Робота така.
— Людей вбивати?
— Якщо в мене стріляють, то я теж буду. Приміром, як у полон брали, не я ж перший вогонь відкрив. Мого «першого номера» граната потрапила. Я ще трохи відстрілювався, а потім автомат заклинив. Мені запропонували з піднятими руками виходити, три секунди дали на вибір життя. Я вийшов.
Ніколай розповів, що ніколи раніше не чув, що над українськими полоненими РФ проводить тортури у полоні. Сказав, що не вірить у погане ставлення до них, застосування електрошокера. За місяць роботи у таборі Журавльов отримав 1 900 грн, натомість обіцяних виплат від армії РФ за участь у війні проти України він так і не побачив.
«Ходжу на промзону, працюю, отримую копійчину. Грошей не вистачає. На першу зарплату тут купив: 8 пачок цигарок, 4 пачки печива, кілограм цукру, 2 пачки чаю розсипного», — розповідає Журавльов.
«Це величезна відмінність від того, як утримують наших, але оскільки ми європейська країна — для нас важливий обмінний фонд. Якби ми не дотримувалися Женевських конвенцій, у нас би не було допомоги західних держав, не було б на кого зараз під час Стамбульських домовленостей міняти наших дівчат і хлопців», — представник Координаційного штабу Петро Яценко.
У палаті медичної частини сидить четверо військовополонених. Кожен з них має поранення, які отримав у зоні бойових дій перед тим, як потрапити до полону. В одного — ампутована нижня кінцівка. На тумбочці лежить книга «100 історій доброти», діляться своїми роздумами: «Хочеться жити по-людськи, розвиватися, працювати, ростити дітей, онуків. Ось це мир, щоб було менше війн. Усі країни підтримували б одна одну, незалежно від національності та релігії, жили б у дружбі. Я ось підписав контракт у 2024 році. Новини дивився, слідкував за всім. Завжди собі казав, що ніколи не піду, але бачите, як вийшло».
Ніколай з білоруським громадянством сподівається, що як повернеться з полону: «Все вже закінчиться перемирʼям. Мрію, щоб люди жили в мирі».
На моє уточнення про те, як може бути мир, якщо люди продовжуватимуть підписувати контракти до армії РФ, як він у 2025 році, Ніколай знизує плечима і каже:
«Ну, отже не буде миру».
Перше запитання після інтервʼю, яке Ніколай ставить до працівника табору, стосується обіду. Той пояснює, що зараз його проведе, буде йому обід. Працівник відводить погляд у бік до нас з оператором: «Неначе в дитячому таборі вожатим працюю, от чесно».
