Вже другий день стрічки соцмереж обговорюють якийсь новий закон про наклеп. Мовляв, тепер кожного блогера і журналіста можна буде посадити за неправдиву інформацію в інтернеті на п’ять років! Більшість називає це тиском на журналістів та громадських активістів. Зрештою, кожен користувач інтернету тепер потенційно у небезпеці за свої пости у Фейсбуці. Чи ні? «Слідство.Інфо» розібралося.
ЩО ЗА ЗАКОН?
По-перше, не закон, а законопроект. Тобто він ще не прийнятий і почне діяти тільки якщо за нього проголосують у Верховній Раді. Поки що його лише зареєстрували. Автори законопроекту — депутати з «Блоку Петра Порошенка» Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін. Їх розкритикували вже навіть однопартійці.
А по-друге, законопроект можуть відкликати ще до голосування — як цього і просять активісти.
ЩО МАЄТЬСЯ НА УВАЗІ ПІД НАКЛЕПОМ?
У проекті закону пишуть, що наклеп — це «умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію». Тобто, якщо ви не втрималися і крикнули «злочинець!» навздогін якомусь чиновнику на вулиці, він потім зможе подати на вас заяву і навіть притягнути до кримінальної відповідальності. За таку витівку вам загрожуватиме штраф від 3 400 до 8 500 гривень чи позбавлення волі до двох років.
Якщо ж ви написали про нього і про те, що він злочинець, в інтернеті, медіа чи навіть у художній літературі (вірш, там, склали чи цілий роман), покарання буде ще більшим. Вас зможуть оштрафувати від 8,5 до 17 тисяч гривень або посадити за грати на термін від двох до п’яти років. Якщо ж ви звинуватите цього дядька у якомусь тяжкому злочині — назвете вбивцею, наприклад, то вас зможуть посадити і на всі 10 років.
А ЩО ПОГАНОГО В ЦЬОМУ ЗАКОНОПРОЕКТІ?
Багато чого. Хоча б те, що після прийняття законопроекту визначення наклепу будуть встановлювати в суді. Тобто, у кожному випадку суд буде індивідуально вирішувати є інформація наклепом чи ні.
«Практично будь-яка інформація, поширена в медіа, може бути підставою ініціювати кримінальне провадження», — пояснює юристка коаліції «За вільний інтернет» Віта Володовська. На її думку, сам факт відкриття кримінальних проваджень може мати охолоджувальний ефект для свободи слова в Україні.
Зараз, до прикладу, звинувачення у наклепі вирішують у межах Цивільного кодексу. Якщо особа підтвердить, що про неї умисно вказали недостовірну інформацію, може вимагати моральну компенсацію чи спростування, але аж ніяк не обмеження волі.
Додаткову небезпеку після прийняття законопроекту може створити і те, що суди у нас поки що важко назвати досконалими, пояснює юристка Володовська.
Активісти та юристи вважають, що в умовах корумпованості судової та правоохоронної систем новий закон використовуватимуть як інструмент тиску на окремих журналістів, а перед виборами — ще й на окремих кандидатів.
«Такі законопроекти — це практично ручний інструмент обмежувати чиюсь свободу слова», — пояснює Віта Володовська.
Зрештою, це далеко не перша спроба криміналізувати наклеп в Україні. Вдалося, щоправда, лише у 2014 році. Закон про наклеп тоді увійшов до ряду так званих «диктаторських законів». Але цей та інші «закони 16 січня» незабаром скасували через масові протести.
ТОБТО, «ДАЛЕКО НЕ ПЕРША СПРОБА»? А КОЛИ ЩЕ ХОТІЛИ КРИМІНАЛІЗУВАТИ НАКЛЕП?
На жаль, багато разів. З 2001 року, коли Україна прийняла новий Кримінальний кодекс без статті про наклеп, її намагаються повернути вже водинадцяте! Першим, хто не втримався, був депутат від Комуністичної партії Михайло Потебенько вже у 2002 році, а за рік спробу повторював ще один депутат з цієї партії — Володимир Аніщук. Достатньо відомий екс-мер Києва Леонід Черновецький також пробував криміналізувати наклеп у 2006 році, коли був членом «Нашої України».
До слова, майже всі спроби були невдалими. У 2012-му за такий законопроект проголосували лише у першому читанні. Після цього шпальти багатьох газет вийшли пустими в знак страйку, до якого приєдналася навіть українська Вікіпедія. Тільки 16 січня 2014 року наклеп вдалося криміналізувати — разом із іншими законами, які представники Євромайдану назвуть «диктаторськими». Діяли ці закони аж два тижні.
Усі спроби криміналізувати наклеп в Україні з 2001 року. Автор: Ігор Розкладай
А НАВІЩО ТОДІ ПРИЙМАТИ?
От і ми не знаємо. У деяких ЗМІ вже з’явилася інформація, що законопроект особисто ініціював Микола Паламарчук — після того, як окремі медіа назвали його замовником вбивства Катерини Гандзюк (його заступника Ігоря Павловського називають імовірним посередником між замовником і організатором злочину). Мовляв, Паламарчука дуже зачепили такі твердження.
Схожі тези можна знайти і в самій пояснювальній записці до проекту закону:
«Одним з останніх випадків розповсюдження неправдивої інформації є випадок зі звинуваченнями, що лунають з боку деяких засобів масової інформації на адресу народного депутата України щодо причетності до вчинення особливо тяжкого злочину (напад на громадську активістку К. Гандзюк)», — вказано у ній. Ми маємо повне право припустити, що цей народний депутат — сам Паламарчук.
Також у записці є теза, що «в останній час в Україні свободу слова все частіше плутають зі вседозволеністю поширення відверто неперевірених, а то і зовсім помилкових фактів».
ЩЕ ДЕСЬ ДІЮТЬ ПОДІБНІ ЗАКОНИ ПРО НАКЛЕП?
Так. Самі автори законопроекту в пояснювальній записці згадали, що кримінальна відповідальність за наклеп діє у 19 штатах США. А от у Франції, мовляв, можна не лише заплатити штраф до 45 тисяч євро чи сісти за грати на п’ять років, а й обвинуваченому можуть заборонити потім займатися певними видами професійної діяльності.
«Кримінальна відповідальність за наклеп передбачена також в Австрії, Болгарії, Греції, Данії, Ісландії, Іспанії, Латвії, Литві, Норвегії, Польщі, Фінляндії, Хорватії, Чорногорії, Чехії, Швейцарії», — розповідають автори законопроекту.
Та все ж ці країни знаходяться на десятки позицій вище у так званих рейтингах корупції, які ведуть міжнародні організації. Так, у щорічному рейтингу Transparency International Україна зайняла 130 місце, коли, наприклад, Данія — лише друга. І рейтинги ці — це не просто приємні чи неприємні цифри, вони свідчать зокрема й про рівень прозорості різних державних інститутів, не в останню чергу — судів, поліції та прокуратури. Тож важко уявити, як в цих країнах політики та олігархи будуть використовувати закони задля розправи над опонентами або незручними журналістами.
